Аналітична історія України - Олександр Боргардт

А з цього приводу не забаримося нагадати й дещо, не надто відоме широкому загалові.

* * *

В Росії традиційно таврували «ґнілой Запад», а самі нестямно заздрили йому та тягнули від нього все, що тільки могли. Навіть до отих іноземних пройдисвітів, руками яких творилася традиційна ж російська аґресія. А для того вже інші створили своє упередження, в особі «просвєщєнного Запада», – мало не ідеалу людських якостей.

Однак, цей ідеал на наших очах незворотньо втратив обличчя, приплющивши очі на бестіальні масові злочини червоних, від російських злочинів проти людства в Україні – та до злочинів червоних кхмерів у Камбоджі над власним народом. Не явивши всьому іншому, не західному світові, – ні розуму, ні справедливості.

А остаточно скомпроментував себе, коли по війні – у Нюрнберзі, – запросив більших злочинців – судити менших: сталінізм – судити гітлерізм. Бо, злочинство у XX ст. міряється вже мільйонами жертв, а тих мільйонів на рахунку червоних було в кілька разів більше, ніж на рахунку брунатних.

Але, насправді нічого нового в цьому не було. Незворотньо скомпроментував себе «просвічений Захід» іще тоді, на початку свого «Віку Просвіти», обравши царя Пєтра (що хоч і з помилками, але умів якось-такось писати) членом французької Академії 1717.

Однак, уславлені своєю цивілізованістю англійці й тут випередили всіх інших, обравши членом свого Королівського Товариства, та ще на три роки раніше, неписьменного та нечистого на руку князя Мєншікова. Обробилися, можна сказати, по самі вуха; та за всіма правилами. А руку до цього приклав сам сер Айзек Ньютон, який відкрив закон всесвітнього тяжіння і заклав основи класичної механіки та діференційного числення. Правдоподібно, що «світлєйшій» за всю історію Королівського Товариства, був єдиним його членом, що не лише не умів писати, але навіть читати.

Не відмовимо собі в приємності навести повний текст документа, яким сповістили про цю унікальну в історії подію, – самого інтересанта. Помилуємося:

Могутнішому та достойнішому володареві, панові Алєксандру Мєншікову, князеві Римської та Російської імперій, повелителю Оранієнбурга і першому в радах його Імператорської Величності, маршалові, управителю підкорених країв, кавалеру ордена Слова та великого ордена Чорного Орла і т. п. … Айзек Ньютон передає свої вітання.

Оскільки Королівському Товаристві стало відомо, що Його Царська Величність імператор із найбільшою запопадливістю розвиває по своїх володіннях мистецтва та науки, та що Ви служінням Вашим допомагаєте Йому не лише в управлінні справами військовими та громадянськими, але перед усім також і в розповсюдженні добрих книг та наук, остільки всі ми переповнились радістю, коли англійські неґоціанти дали знати нам, що Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук, а також внаслідок любові до народу нашого – бажали би приєднатися до нашого Товариства. В той час, за звичаєм, ми припинили збиратись до кінця літа та осени. Але, почувши про попереднє, ми зібралися аби обрати Вашу Зверхність, при цьому були ми одноголосні. І тепер, користуючись з перших же зборів, ми підтверджуємо це обрання дипломом, скріпленим печаткою Товариства. Товариство також дало доручення своєму секретареві переслати до Вас диплом та сповістити про обрання. Бувайте здорові.

Складено в Лондоні 25 жовтня 1714.

(цит. за Н. Павленко, Александр Данилович Меншиков, Москва, 1983, с. 80)

Так, добре написане; особливо оте – «Ваша Зверхність за найвищою освіченістю та завдяки особливому прагненню до наук…»; ну, і так далі. Вражає загальна підлесливість листа, нічим не виправдана і не викликана обставинами; враження цуценяти, що вдивляється у вічі, шалено мотаючи хвостом. Чи сер Айзек не знав, що його новий член Королівського Товариства – був звичайним неписьменним мурлом? – чи думав, що це абсольвент якогось там російського Оксфорду? Так, треба було знати; так, не треба було думати.

Ой, сере Айзеку, сере Айзеку… Займалися би ви краще отим своїм уславленим яблуком… Або виховували би свою кішку з її кошенятком; або обчислювали би, з точністю до дня, скільки їх усього прошло з отого Створення Світу. Все було би ліпше для вашої репутації…

* * *

Російський історик, розпочинаючи історію наступної блискучої епохи Єкатєріни, коротко описує нам те, що вона застала в Росії, двір її попередниці Єлізавєти I. Він пише:

Розмовляти пристойно поміж себе їм не було про що; показати свій розум вони могли лише у взаємному злослів’ї; починати про науку, мистецтво або щось подібне, поберегалися, бо були повними невігласами; половина цього товариства, за словами Єкатєріни, правдоподібно, ледь уміла читати та хіба третина уміла писати. Це була одностройна придворна льокайська, звичаями та поняттями мало порізнена від ліврейної, незважаючи на присутність серед неї гучних старих імен, титулованих як простих.

(В. О. Ключевский, Сочинения, Москва, 1958, т. 5, с. 11)

Що ж тут, власне, до цього додати? Можна тільки гадати, яким набродом була Пєтровська еліта, яка далеко передувала описуваним часам, всі оці «птєнци ґнєзда Пєтрова».

Доповнення 3

Пруська війна

Коли розпочалася війна Прусії та Англії проти союзу Австрії з Францією, Росія приєдналась до двох останніх. Це було природно, бо з Австрією її пов’язувала спільна загроза Туреччини, а воюючи проти Прусії – можна було сподіватися іще чогось прихопити на півночі. Не від Швеції, так від Польщі, не від Польщі, так від Прусії.

Російську армію через Литву повів на Східну Прусію фельдмаршал С. Апраксін, та вже у серпні стояв під Ґросс-Єґерсдорфом, на річці Преґель. Росіян було 55 тисяч, а на них напав 22-тисячний корпус пруського фельдмаршала Левальда. Росіяни, пишуть, задемонстрували чергову «блєстящую вікторію», бо втрати прусаків склали 10 тисяч убитими й пораненими – половину загального складу. Скільки при цьому втратили росіяни, історія промовчує: принаймні – російська.

Але, перемога – є перемога, та про неї пишуть – можливо, й більше, ніж вона на те заслуговує. Бо фельдмаршал С. Апраксін наступати далі чомусь не став, а потім і відступив до Тільзіту, зимувати. Оті двоє пишуть про це в такий спосіб:

Тільки нечисленні його прибічники виправдовували ці дії, зокрема, відсутністю продовольства для армії. Про це йшлося на військовій раді 27 серпня під головуванням фельдмаршала, де було прийняте рішення про відступ. Дуже хутко відступ російської армії перетворився на безглузду втечу, коли покидали власні обози, кидали зброю.

(И. А. Заичкин, И. Н. Почкаев, Русская история, Москва, 1992, с. 738)

Але, в чому ж справа? – армія, яка щойно перемогла – не може тікати. Отже – «ізмєна Апраксіна»? – так, бо – що ж іще? Морози, як у Наполеона? – та ні.

Однак, є два пункти, які відкидають цю