Велика історія України - Микола Голубець
Нерозважний і упокорюючий українського єрарха крок Гедеона Балабана, був гаслом для цілої унійної акції. По кількох місяцях живої переписки і диспут, стануло при Балабані ще трьох інших українських владик - Терлецький з Луцька, Пелчинський з Турова й Зборівський з Холму. Вони списали постанову визнати римського папу своїм зверхником, але зобовязалися тримати свою постанову в таємниці. Думали поставити громадянство перед доконаний факт у надії, що решту зробить вже за них польська влада й католицька єрархія. Сталося це в 1590 р. З черги приступив до змовників ще й київський митрополит Михайло Рогоза. Подібно, як Балабан, він був обурений на патріярха, що нібито кинув на нього клятву. По правді, обурення Рогози було неслушне. Грамота з клятвою була злобним фальсифікатом особистих ворогів митрополита і нічого спільного з патріярхом не мала.
На прикінці 1594 р. написали названі українські єрархи лист до короля й папи, що в ньому заявляють свою охоту піддатися під зверхність римського престолу та обіцюють наклонити до цього решту єрархів, духовенство й громадянство. Тількиж у свойому листі, вони висловлюють побажання, щоби унія з Римом не порушувала ані устрою ані обрядів східньої церкви, та щоби владик зрівняти в правах з католицькими єпископами.
Король, діставши до рук таке письмо, дуже зрадів і заявив повну готовність піти назустріч побажанням «навернених» єрархів. Наприкінці 1595 р. виїхали до Риму владика Терлецький та новий володимирський єпископ Іпатій Потій; 23 грудня тогож року, вони перед папою й собором кардиналів зложили присягу на вірність католицькій церкві, в імени своїм і всіх українських владик.
Таємниця, в якій унійно настроєні владики вели своє діло, не вдержалася довго. Громадянство доволі скоро довідалося про їхні заходи, але не бентежилося ними. Воно знало, що все одно, такий преважний акт, вимагає загального одобрення й перед собором владик і духовенства, він не може стати правосильним. Але король, лякаючись, що собор православних не одобрить акції владик, не погоджувався на його скликання дарма, що домагався його скликання такий впливовий магнат, як князь Василь-Константин Острожський. І в цьому була помилка. Острожський, обурений на короля, видав універсал до громадянства, в якому пятнує владик уніятів зрадниками віри й народу, та закликає всіх до оборони православя.
Грамота, підписана таким авторітетом у справах культури й політики, як Острожський, зробила своє. Піднявся загальний ропіт, що злякав деяких владик-уніятів. Перший покинув задумане діло сам його ініціятор Гедеон Балабан, його слідами пішов і перемиський владика Копистинський. А коли замішання в царгородському патріярхаті по смерти Єремії (1594) не подавало православним надії на поміч з цього боку, вони звернули свої погляди на - козаків. Вони то, як ми вже знаємо, погромили маєтности владики Терлецького на Волині й взагалі заявляли готовість кожної хвилі озброєною рукою «захищати святу церкву православну». Правда, саме в той трівожний час, козаки переживали важку скруту, по перемогах Жолкевського над ними, але це не виключало їх допомоги православним у найблизшій будучности. Покищо король уступив і на день 6 жовтня 1596 р. назначив собор духовенства й шляхти в Берестю.
Берестейський собор
Скликано собор не на те, щоби на ньому розважити питання приняття унії, але щоб на ньому проголосити унію, як доконаний факт. Такий недипльоматичний підхід був черговою помилкою прихильників і покровителів унії. Зїхалися до Берестя не тільки світські уніяти й духовні, але й православні єрархи, духовенство, магнати, шляхта та депутати міських громад і брацтв. На чолі православних станув князь Василь-Константин Острожський і одинокий його православний син Олександер. Але до спільних нарад не прийшло. Уніяти зібралися в місцевій катедрі, православні у приватній господі. А хоч поміж обома партіями три дні кружляли листи й посередники, до згоди не прийшло. Розїхалися з Берестя з тим, з чим приїхали. Уніятські владики проголосили унію, а всіх її противників викляли. Те саме зробили православні у відношенні до уніятів. Одні й другі вислали до короля просьби допомогти їм у боротьбі з противниками. Очевидно, король як прихильник унії, знехтував голос православних і рішив підпомагати уніятів.
Почалася боротьба. Зразу словом і письмом. В повені полемічної літератури, що спливала бистрими потоками з обох сторін, траплялися речі гідні уваги. Такою була «Апокрізіс» Філялєта (Бронського) такими були повні палкого вогню й переконуючі силою вислову писання Івана з Вишні.
Але проти слова й письма православних стануло не тільки слово й письмо уніятів; за ними була влада, був король і католицька єрархія. А кого вони не могли переконати, того могли примусити до мовчанки силою. Почалося насильне відбирання владичих катедр і церков від православних, почалися переслідування ворожих унії священиків і мирян. А коли, по смерти Рагози (1599) став київським митрополитом Іпатій Потій, становище православних перейшло в нестерпну скруту. Питання унії й православя, перестало вже бути питанням богословської догматики. Навпаки, воно перемінилося в сутополітичну проблему й стало зародком непередбачених у наслідках зударів і конфліктів. Лави оборонців православя слабли щодо суспільної якости, але могутніли щодо скількости. Покидали їх, вимираючи, або ополячуючись магнати, шляхта, але залишалося тверде в своїх переконаннях міщанство, козацтво й жмінка малоземельної шляхти.
«Справді, щирого поваження варті були ці шляхотські недобитки - пише Грушівський - що махнувши рукою на ласку королівську й усіх можних сього світу, боронили завзято, своєї справи церковної, що в їх поняттях була національною справою, бо православна церква вважалася підставою цілого національного життя і здавалося, що з упадком православної церкви впаде до решти все національне життя».
Відданість справі й подивугідна завзятість православних робила своє. В 1607 р.вони вимогли на уряді закон, що згідно з ним, на будуче всі духовні посади православних будуть віддаватися тільки православним. Але цей закон не увійшов у життя. Прихильний унії король Жигмонт далі роздавав православні катедри й парохії виключно уніятам. Доходило навіть до того, що коли король звелів перебрати Печерську Лавру від православного архимандрита Федора Тура, то він, маючи за собою київського воєводу князя Василя-Константина Острожського, спротивився королівському наказові й відборонив манастир від уніятів збройною рукою.
