Велика історія України - Микола Голубець
По правді, то в колишній княжій столиці найшлося мало місця для автохтонів. У Львові, як каже В. Лозінський, було тоді «мало русинів, але багато Руси. Була вона тут завжди в якомусь дуже скороченому, але тим ціпкішому завязку; в худому, але заєдно спосібному до кільчення зерні, подібному до зерен пшениці, находженої у споконвічних, єгипетських гробницях. Про неї оповідають, що кинута в землю, приймається й росте. Під румовищем давнього, самостійного істнування, так скоро забутого самою Русю, що в її памяти окутувалося серпанком історичної легенди, наче під холодним попелом випаленого багаття, залишалася завжди жива іскра, що її леда сильніший подув міг потушити, але й роздути в полумя».
Під суспільним оглядом займала «львівська Русь» XVI ст. третьорядне становище, в політичному життю була зівсім позбавлена голосу, в єрархії львівських «націй», українці слідували щойно по вірменах, алеж… «коли поза вірменською вулицею не було вже нікого й нічого, то поза «руською» простирався цілий світ, сонний і несвідомий, але засилюючий її усім тим, що прокинулося зі сну». (В. Лозінський).
Вона то, по словам тогочасних літописців «установляла собі конзулів і проконзулів, дивні присяги чинила, від послушенства владі відприсягала, сама собі свої суди й кари установляла, тих що для чужинців працювали, за проклятих мала, до церемоній церковних не допускала й плювала на них»…
Та «львівська Русь», прокинувшись зі сну, вміла себе взяти в руки, вміла станути «одностайно во єдну волю, во єдну раду в той справі, котора ся точить о вольности всего народа руського. А єсли би которий отступовати міл, такового в ненависти совершенно, яко проклятого і декретами духовними, от віри і сполечности руської отдаленого, з каждим часом і на каждом містцу таковим гнушатись, яко отступником і кгвалтовником віри і всеї Руської Речи Посполитої»…
В львівських актах першої половини XVI ст. находимо ще свіжі сліди того, як галицька провінція засилювала львівську Русь. Як то все, що було в ній більш енергійного й підприємчивого тиснулося до Львова, як то працею, ініціятивою й справністю, добивалися багацтва й значіння усі ті українські пришельці з Дрогобича, Вишні, Перемишля, Рогатина, Щирця, Бібрки, Городка та з цілої низки довколичних сіл і містечок.
Тим людям не усміхалося вже ані краківське ані галицьке передмістя Львова, тісно їм було на «руській» вулиці в сусідстві жидівського гета (нин. Зарваниці) й вони чим далі тим численніше пропихаються в ринок, «правим і лівим» добираються до цехів та торговельно-промислових підприємств та імпрез, дотепер доступних тільки католикам.
Щойно скріплена свіжими силами з провінції місцева громада українців, зважилася підняти боротьбу з упокорюючими обмеженнями, накинутими православному обрядові й українській національности.
Брацтва
Організаційними комірками українського міщанства, що їм було під силу не тільки снувати, але й виконувати сміливі пляни й важкі завдання, були церковні брацтва. Міщанська верства, що втративши державну організацію й незалежність, опинилася по містах серед чужинецького засилля і ніби відірвалася від рідньої маси, призабуваючи на рідню мову й звичаї, всеж таки не кидалася рідньої церкви й гуртуючись довкола неї, доволі скоро попала на властивий шлях культурно-національного, а там і політичного відродження.
Про одно з наймогутніших брацтв на Україні, Успенське у Львові, говорить польський історик Лозінський: «дивна річ - львівські українські міщани, що (в XVI-XVII ст.) здебільша говорили й писали по польськи, одягалися по польськи, навіть в головній фортеці своєї окремішности - Ставропігії - радили й списували протоколи по польськи, на портретах і вотах, на домовинах і гробницях в підземеллях Успенської церкви ставили польські, або латинські написи, ця назверх ополячена Русь не переставала ані на хвилю бути собою й почувала себе наче державою в державі»…
Брацька організація мала за собою глибоку історію й традицію. Первопочини її сягали ще в старі, поганські часи, коли то великі рокові свята й похорони зібрали довкола усвячених місць споріднені з собою (братні) роди на богослужби й ігрища. Звичай цих «храмових» пирів перейшов відтак у христіянські звичаї, набравши тільки інших форм і глибшого змісту. Самі пири, сталися тільки назверхньою маніфестацією обєднання «братчиків во Христі», що взяли на себе опіку над церквою, над власною освітою та фізичним і моральним здоровлям. З церкви було близько до школи, зі школи до книжки й взагалі до книж-нього діла, а там уже до братських шпиталів, захистів і т. д.
Великий вплив на устрій і організацію наших церковних брацтв мали ремісничі цехи, що в них почало організуватися населення міст з хвилею поширення т. зв. магдебурського права. Подібно як у цехах так і по брацтвах почали обовязувати строгі організаційні статути, що окреслювали брацькі права й обовязки. Але коли до цехів могли належати тільки кваліфіковані ремісники-католики даного міста, а вся цехова організація спіралася на професійній виключности й змагала до вдержання означеного числа тих, що могли користати з цехових привілеїв, то українські церковні брацтва, хоч і міщанські в своїй основі, радо приймали до себе й позамісцеву шляхту й духовенство, тобто гуртували у собі все, непозбавлене ще прав, українське громадянство.
Формально, статутові справи і обовязки брацтва зводилися до опіки над церквою, взаїмної брацької допомоги та вдержання, так би сказати, товариського життя. Фактично, в таких брацтвах, як львівське, луцьке, а потім київське, ці права й обовязки були куди ширші. Вони не обмежувалися до самого церковного будинку але до церкви, як установи, та як одинокого заборола української, національної окремішности. Так було, в першу чергу у Львові. Львівське Успенське брацтво, разом з брацтвами цілої низки передміських церков, не спочило, поки не досягло такого, якби здавалося, неможливого в ті часи подвигу, як відновлення галицького владицтва.
Відновлення галицького владицтва
В 20-тих рр. XVI ст. починає львівська Русь боротьбу за віднову православної єрархії. Спорожнення галицької митрополії й віддання її в опіку галицькому… старості, приняла та відроджена львівська Русь, як визов таксамо, як і засвоєння собі львівським арцибіскупом права завідувати справами західньо-української церкви. Львівські міщани, оті
