Лікар та душа. Основи логотерапії - Віктор Еміль Франкл

самогубства ззовні, з погляду лікаря, який може ухвалити різні рішення. Тепер ми б хотіли поглянути на цю проблему зсередини, зрозуміти мотиви вчинків особи, що перебуває в депресії, та з’ясувати, чи вони обґрунтовані. Інколи чуємо вислів «самогубство з розрахунку». Це коли людина на підставі свого попереднього досвіду вирішує, що її подальше життя не має сенсу. Питання, однак, полягає в тому, чи може такий досвід бути настільки негативним, що життя цієї людини не матиме сенсу.

По-перше, сумнівно, на нашу думку, щоб хтось об’єктивно підбив підсумки свого життя. Навіть коли певна особа доходить висновку про нерозв’язність своїх життєвих проб­лем, вирішивши, що єдиним виходом для неї є самогубство. Незалежно від того, наскільки сильне її переконання в правильності такого висновку, воно є суб’єктивним. Якщо хоча б в одному випадку помилятиметься той, хто, переконавшись у безнадійності своєї ситуації, вирішив скоїти суїцид, знайшовши інший вихід, тоді кожне самогубство буде ipso facto20 безпідставним. Бо ж кожен, хто зважився на самогубство, має таке ж тверде суб’єктивне переконання, що це для нього найправильніший шлях. Але ж ніхто з таких людей не може знати заздалегідь, чи він об’єктивно та правильно оцінює ситуацію і чи наступні події не переконають його в тому, що він помилявся.

Теоретично можна уявити, що самогубство іноді може бути виправдане як свідома жертва. Однак зі свого досвіду знаємо, що мотиви навіть таких самогубств насправді занадто часто виникають через обурення людини, яка зважилася на самогубство, і що навіть із таких безнадійних ситуацій можна знайти інший вихід. Тому ми вважаємо, що самогубство ніколи не є етично виправданим. Навіть у разі розкаяння за вчинене. Адже самогубство не дає змоги самовбивці позбавити людей страждань, яких він їм завдав. І замість того щоб виправити скоєне раніше, усуває тільки его самогубця.

Звернімося до випадків, коли мотивами самогубства є хворобливий стан психіки людини. Ґрунтовні психіатричні дослідження можуть довести, що жодне самогубство ніколи не відбувається без певної психопатологічної основи. Однак це питання не є предметом нашого розгляду в пропонованій праці. Наша мета — переконати потенційного самовбивцю, що позбавляти себе життя безглуздо. Сподіваємося, що це можна зробити, використавши об’єктивні аргументи і застосувавши методи логотерапії.

Варто зазначити, що відчуття втоми людини від життя належить до емоцій, а емоції ніколи не є аргументами. В етичному контексті це питання звучатиме так: чи зневіриться людина. (Проте в етичному контексті задоволення не може бути для людини аргументом на користь рішення жити далі.)

Там, де класична психотерапія не може допомогти, слід звернутися до методу логотерапії. Відмінність логотерапевтичного підходу від класичної психотерапії чітко показано в наступному прикладі.

«Пацієнтові» призначили психіатричне лікування з огляду на його намір скоїти самогубство, у якому він відверто зізнався після госпіталізації. Проте в нього не виявлено жодних очевидних симптомів психозу. Аргументи, наведені директорові закладу, видавалися логічно бездоганними. Пацієнт стверджував, що кожна людина має право вирішувати, чи хоче вона далі жити. Він протестував проти обмеження своєї свободи та лікування, адже вважав себе психічно здоровим. Директор затвердив діагноз «психічно здоровий» та виписав пацієнта як людину, з якою все «гаразд». Той уже виходив із лікарні, коли раптом один із психіатрів переконав директора, що людина може бути психічно здоровою, але мати духовні проблеми, та запропонував порозмовляти з пацієнтом. Як не дивно, але за короткий проміжок часу лікареві вдалося пояснити пацієнтові, що свобода людини — це не «свобода від», а «свобода до», свобода бути відповідальним. Протягом наступної серії зустрічей лікаря з пацієнтом той перестав думати про самогубство.

Звичайно, лікар поводився не так, як завжди. Одначе хто може заперечити правильність такої поведінки з огля­ду на проблему, яку вона допомогла вирішити? Такий світоглядний диспут між лікарем і пацієнтом був єдиним можливим засобом, що допоміг пацієнтові повернути жагу до життя за такий короткий проміжок часу.

Їхня бесіда передбачала як логотерапевтичну фазу, що мала на меті подолати суїцидальні наміри пацієнта на філософському рівні, так і психотерапевтичну (у класичному розумінні), коли лікар намагався уточнити психологічний фон такого рішення пацієнта. Під час цієї психотерапії виявилося, що одним із мотивів самогубства пацієнта було його бажання помститися суспільству, яке погано ставилося до хворого. Важливо, що після лікування цей чоловік вирішив показати іншим, ким він був насправді і наскільки цінним та значущим було його життя. Під час розмов він наголошував, що скрутне економічне становище не було причиною рішення про суїцид, що наявність грошей йому б не допомогла. Натомість він «потребував якогось сенсу у своєму житті» та «рятувався від цієї порожнечі».

Ми розмовляли про свободу бути відповідальним. Але ця свобода сама по собі передбачає почуття відповідальності. Навіть у найбільш радикальній формі втечі від відповідальності — втечі від самого життя через суїцид — людина не може уникнути своєї відповідальності. Бо вона вчиняє акт самогубства добровільно (звичайно, припускаємо, що вона є психічно здоровою). Вона не може уникнути того, від чого втікає. Відповідальність не відпустить її, і в такий спосіб проблему не можна розв’язати. Тож ми мусимо знову і знову наголошувати, що потенційне самогубство, забираючи життя в людини, не може вирішити жодної її проблеми. Слід показати, наскільки вибір пацієнта нагадує шахіста, який, зіткнувшись протягом гри зі складною проблемою, просто скидає всі фігури з дошки. Це не є розв’язанням шахової проблеми, а самогубство — життєвої. Так само як шахіст порушує правила гри в шахи, людина, яка вибирає самогубство, порушує правила гри в життя. Правила не вимагають від нас виграти за будь-яку ціну. Важливо, щоб ми ніколи не здавались21.

Ми хочемо навчити пацієнтів того, що Альберт Швейцер назвав повагою до життя. Але переконати їх у тому, що життя безцінне, можна, лише надавши їхньому життю сенсу, допомігши їм збагнути мету свого життя. «Той, хто хоче жити, витримає будь-які життєві обставини», — казав Ніцше. Переконання пацієнта в тому, що в нього є власна життєва мета, має величезну психотерапевтичну та психогігієнічну цінність. Ми переконані, що ніщо так не допоможе людині подолати об’єктивні труднощі чи суб’єктивні негаразди, як усвідомлення того, що вона має в житті свою мету. Наявність такої мети робить людину незамінною і надає її життю унікальності. Висловлювання Ніцше свідчить про те, що життєві обставини, тобто певні труднощі та зневіра, відступають настільки, наскільки бажання жити стає першорядним. Але не тільки. З погляду життєвої мети, що складніші обставини, то життя має більше сенсу. Можна провести аналогію з життям спортсменів. Спортсмен ставить перед собою завдання таким чином, щоб, виконуючи їх, самостверджуватися. Подумайте про біг або перегони на конях із перешкодами як про аналогію до проблем у нашому житті. Чи життєві труднощі не є всього-на-всього перевіркою нашої витривалості та не роблять нас сильнішими і відважнішими?

Наша мета — допомогти пацієнтові осягнути сенс свого життя, перейти від стану «пацієнта» до стану «агента». Для цього пацієнтові недостатньо тільки усвідомити, що його життя є постійним намаганням утілити певні цінності. Йому також необхідно довести, що завдання, за яке він відповідає, є завжди винятковим. Цю винятковість розуміємо і як особливість кожного завдання, і як унікальність кожної людини. Тож вона постійно змінюється відповідно до неповторності кожної ситуації. Нам слід лише нагадати про те, що Шелер назвав «ситуаційними