Велика історія України - Микола Голубець
Деревляни
На захід від полян жили деревляни, їх оселі були над Припяттю та її південними притоками. Назву деревлян літописець виводить від лісів, у яких вони мешкали; край цей називали навіть «Деревами». Це племя також визначалося старовинними, примітивними обичаями. Літописець не жалує їм, таксамо як сіверянам, різких слів: «Деревляни жили звірячим способом, жили по худобячому; убивали один одного, їли все нечисте, шлюбу в них не було, а викрадали біля води дівчата». Полісся, де жили деревляни, це дотепер країна великих лісів і недоступних багон; підчас весняних розтопів озера покривають половину краю. У давні часи країна над Припяттю була ще більше багниста; старовинні письменники думали навіть, що тут було одно величезне озеро. І давні пущі були ще більше густі й непрохідні, як теперішні ліси, проріджені вже протягом століть. Люди, що тут проживали, були відрізані від цілого світа, навіть до недалекого Київа дороги не було. Жили простим життям, займалися найбільше ловецтвом і рибальством, так як теперішні поліщуки в багнистих околицях. Хліборобство було можливе тільки на вище положених місцях і там, де ліси рідшали. Тому й обичаї деревлян були суворі, так, що культурний літописець-киянин міг уважати їх за варварів.
Літопис переховав нам відомости про вигляд деревлянських осель: хати були покриті стріхою, в дахах роблено голубники для голубів. З громадянського життя деревлян знаємо те, що вони мали своїх князів, а навіть дійшло до нас імя одного з них - Мал, що вів війну з княгинею Ольгою. «Наші князі - добрі, вони збогатили деревську землю», чванилися деревляни. Це племя було таке привязане до своїх обичаїв і давнього устрою, що дуже неохотно ставилося до спроб обєднання з Київом; Ігор і Ольга мусіли вести з деревлянами кроваві війни.
Уличі і Тиверці
Над Чорним морем, від Дніпра по устя Дунаю були оселі уличів і тиверців. Уличі або угличі сиділи зразу тільки над Дніпром, на низу, пізніше перейшли над Бог і Дністер. Причиною їх переселення був мабуть натиск степових орд, що йшли від сходу і примушували осілу людність відступати на захід, а може також стріча з київськими князями, що хотіли накинути їм свою владу.
Про тиверців не знаємо нічого певного. Можливо, що давні їх садиби були над Дністром, який у греків мав імя Тирас; на р. Богу є також містечко Тиврів, що нагадує їх імя. Пізніше дійшли вони до Дунаю. І уличі й тиверці доходили до самого моря, але пізніше під наступом кочовиків мусіли уступити на північ і захід. Літописець каже, що ті племена бути дуже численні, «було множество їх»; пізніше залишалися по них тільки пусті городища.
Про звичаї й культуру уличів і тиверців літопис не оповідає нічого. Вони замешкували степову смугу й можемо здогадуватися, що найбільше займалися ловами і скотарством. У степах було повно дикої звірини, диких кіз, оленів, лосів, диких коней, турів, зубрів; ловецтво давало великі користи. Степові народи також залюбки займалися скотарством і на буйних травах випасали стада овець. Але це було можливе тільки в спокійні часи; якже явився докучливий воріг-кочовик, спокійна людність втікала й шукала інших безпечніших осель. На місці залишалися тільки ті, що легковажили собі всяку небезпеку й у боротьбі шукали собі прожитку. В дещо пізніші часи, в XII-XIII стол., у чорноморських степах жили таємничі бродники, племя українського роду, але життям своїм подібні до турецьких кочовиків; вміли вони встоятися серед грізних хвиль чужосторонного наїзду й утримувати в диких полях традицію словянського населення - гідні попередники запорожців.
Уличі й тиверці мали своє значіння й через те, що найближче були до грецьких поселенців на березі Чорного Моря і могли бути посередниками в ширенні геленської культури між словянами. Через них ішли до дальших племен усякі грецькі вироби, посуд, металеві предмети, одежа, прикраси; як перше між скитами й сарматами, так тепер між ними траплявся певно тип «полу-греків» або згеленізованих «варвар», що поширювали вищу цивілізацію серед примітивного населення.
Під наступом кочовиків частина наших південних поселенців відплинула на північ. Там вони скріпили кольонізацію полян, деревлян і дулібів. Пізніше в неспокійній історії України повторялося ще нераз те саме: степова людність мандрувала на північ, у безпечнішу лісову смугу, і там загущувалося населення. Лісові землі були немов збірником, де переховувалася сила українського народу у грізні моменти; колиж наполудні, у степах ворожі орди знову ослабли, сини і внуки переселенців верталися на давні місця. Інша частина степових словян пішла в напрямку на Карпати й осіла в семигородських горах та на Закарпатті.
Дуліби
В области Буга було племя дулібів. Значіння цього імені неясне. У деяких словянських мовах (російській, болгарській) слово «дулеб», «дулуп» означає дурного, неповоротного чоловіка. Може це мало почесне імя дали цьому племени рухливіші сусіди, що насмівалися з дулібів; що вони мало підприємчиві, неповоротні. Дуліби, як і їх сусіди деревляни, жили в великих лісах і також не скоро могла дійти до них вища культура. ВVI столітті - як уже було згадано - дуліби дісталися під владу аварів. Сильні, добре відживлені степовики знущалися в дикий спосіб над тихими мешканцями лісів, навіть до возів своїх запрягали дулібівських жінок. Але згодом авари-обри пропали без сліду, а витрівалі дуліби залишилися панами у тихій, волинській сторині.
Мешканці Побужжа звалися також бужанами; дотепер над Бугом, недалеко Бужська є село Побужани. Здавна у тих сторонах було багато городів, що стояли або по високих горбах серед ліса, або на островах серед недоступних багон і мочарів. Один з тих городів Волинь над Бугом дав назву племени волинян і цілій волинській землі. Поселян з околиць города Лучська (Луцька) називали лучанами: це імя наводить візантійський імператор Константин Порфирородний. На захід від Буга над р. Гучвою стояв город Червен, від якого ціла околиця дістала назву червенських городів.
Хорвати
Серед словянських племен наш найдавніший літописець згадує також хорватів, але докладніше про них не оповідає нічого. Пізніше є коротенька згадка, що Володимир Великий 993
