Століття - Ален Бадью
Мене це приводить до безсумнівно чільної характеристики століття після пристрасті реального: це буде століття війни. Це не тільки значить, що воно аж донині сповнене лютими війнами, а й те, що воно перебувало в парадигмі війни.
Фундаментальні концепти, через які століття мислило себе або осмислювало свою творчу енергію, були підпорядковані семантиці війни. Зазначимо, що мова не йде про війну в геґелівському сенсі, про наполеонівську війну. Для Геґеля війна — момент заснування самосвідомості народу. Війна творить свідомість, зокрема національну. Війна ХХ століття не така, тому що ідея війни полягає в остаточній, останній війні. Для всіх війна 1914-1918 рр. погана, ганебна, її не можна повторювати, звідси вислів «остання з останніх». Конче треба, щоб ця війна була останньою серед такого роду поганих війн. Віднині треба покласти край тому світові, що породив ганебну війну. Однак прикінчить її війна, інший тип війни. Адже мир — між 1918-м і 1939 рр. — це те саме, що й війна. Ніхто не вірить у такий мир. Потрібна інша війна, яка стане по-справжньому останньою.
Мао Цзедун — типова фігура такого переконання. Він керував воєнними діями більше двадцяти років у 1925-1949 рр. Він докорінно переглянув зв’язок між війною і політикою. В тексті 1936 року «Стратегічні питання революційної війни в Китаї» він розвиває ідею, згідно з якою для досягнення «вічного миру» треба винайти нову війну, протиставити звичній війні, яка протиставляє сильних світу цього, нову війну, організовану пролетарями і селянами, яку він, власне, й називає «революційною війною».
Ще до Мао війну та революцію протиставляв Ленін, убачаючи між ними складну діалектику. Як блискуче доводить Сильвен Лазарю[48], Ленін розділяє політичну суб’єктивність історичної свідомості саме щодо питання війни, коли весною 1917 року зазначає: війна — даність ясна, натомість політика — неясна. Маоїстська тема революційної війни встановлює зовсім інше розрізнення, що протиставляє різні типи війн, органічно пов’язані з різними політиками. Звідси саме (політично справедлива) війна мусить покласти край (політично несправедливим) війнам. Так у «Стратегічних питаннях революційної війни в Китаї» він пише:
Розвиток людського суспільства в підсумку, й до того ж у недалекому майбутньому, спричинить знищення війни — цього жахливого взаємного винищення людства. Але для знищення війни є лише один засіб, й він полягає в тому, щоби боротися війною проти війни: війною революційною проти війни контрреволюційної <...> Коли людське суспільство в процесі свого розвитку прийде до знищення класів, до знищення держав, тоді не буде ніяких війн — ані контрреволюційних, ані революційних, ані несправедливих, ані справедливих. То буде епоха вічного миру для людства. Вивчаючи закони революційної війни, ми виходимо з прагнення знищити всі війни. В цьому різниця між комуністами і представниками експлуататорських класів.
І ще раз два роки згодом у «Питаннях стратегії партизанської війни»:
Ми виступаємо за знищення війни; війни ми не хочемо. Але війну можна знищити лише війною. Щоб більше не було гвинтівок, треба взятися за гвинтівку.
Цей мотив кінця воєн за допомогою тотальної й останньої війни підтримує всі переконання, які позначили розвиток століття, про «остаточне» розв’язання тої чи тої проблеми. Чорна, відразлива й екстремістська форма цього переконання — це, звісно, «остаточне розв’язання» так званої «єврейської проблеми», постанову про яке нацисти ухвалили на Ванзейській конференції. Неможливо цілковито відділити цей смертоносний екстремізм від дуже широко розповсюдженої в усіх сферах ідеї про «абсолютне» розв’язання проблем.
Століття було одержиме досягненням остаточного. Можна угледіти цю одержимість навіть у найабстрактніших сферах науки. Досить згадати математичний проект під псевдонімом Бурбакі, що ставив перед собою завдання побудувати цілковито формалізований, повний, остаточний математичний монумент. У мистецтві сподіваються досягти, поклавши край відносності наслідувань і репрезентацій, абсолютного мистецтва, мистецтва, що показує себе сповна як мистецтво, мистецтва, що, сприймаючи власний процес як об’єкт, виступає як демонстрація художності мистецтва, розтрачений кінець — в мистецтві — самого мистецтва, а отже: останній витвір мистецтва у формі розтвореного мистецтва [l’art des-reuvre].
В усякому разі констатуємо, що нав’язлива ідея про остаточне досягається через деструкцію. Нова людина — деструкція старої. Вічний мир досягається деструкцією — в тотальній війні — старих воєн. Монумент завершеної науки руйнує, за допомоги інтегральної формалізації, старі наукові інтуїції. Сучасне мистецтво руйнує відносний світ репрезентації. Деструкція та остаточне нерозривно пов’язані. І знову ж таки цей зв’язок не діалектичний, це диз’юнктивний синтез. Адже остаточне породжує не деструкція; це означає, що перед нами постає два різних завдання: зруйнувати старе, створити нове. Сама війна — недіалектичне нашарування страшної деструкції та доброго переможного героїзму.
В підсумку проблема століття полягає в тому, щоб бути в недіалектичному зв’язку мотивів кінця й початку. «Завершити» та «розпочати» — два терміни, що залишаються в столітті непримиренними.
Модель непримиренності — це війна, остаточна і тотальна війна, що має три характеристики:
a) Вона кладе край можливості поганої війни, непотрібної чи консервативної, модель якої — війна 1914-1918 рр.
b) Вона мусить вирвати з корінням нігілізм, тому що пропонує радикальну ангажованість, справу, реальне зіткнення [face-a-face] з історією.
с) Вона покладе початок новому історичному і планетарному ладові.
Ця війна не є, як-от війна 1914 року, проста операція Держави, вона являє собою суб’єктивну залученість. Абсолютна справа, що породжує новий тип суб’єкта, війна як породження свого бійця. Зрештою, війна стає суб’єктивною парадигмою. Століття було носієм
