Велика історія України - Микола Голубець

Подібно, як магнати, виставляли шляхтичі-дідичі по одному їздцеві з кожних 8 дворів своїх маєтностей й самі ставилися під хоругвою свого повіту. Крім шляхти-дідичів, що нерідко рівнялися своїми «фортунами» (маєтками) з магнатами, була ще вбога, загородна («околична») шляхта, що не маючи з чого поповняти військових рядів, була обтяжена деякими повинностями, що їх не знала посідаюча шляхта (служба на замку, погранична сторожа, пошта й т. п.). Ця шляхта, жила по селах й там остаточно «хлопіла», хоч і задержувала особисту свободу, або примазувалася до шляхти-багатіїв та магнатів і на їхніх дворах шукала собі прожитку й карієри в т. вз. «рукодайній» службі. Вона голосувала за своїми хлібодавцями на соймиках і соймах, або вибивалася в їх військових відділах. Особиста свобода й можливість вибитися наверх, витворила в тій верстві характеристичну самопевність, мовляв, «шляхтич на загороді, рівний воєводі»…

З розростом сил родової аристократії й шляхти, опинилося на сірому кінці суспільної драбини міщанство. В Українській Державі, населення міст, тобто «гражане» не творили окремого стану в відношенні до населення «землі». Торговля й промисл не були нічиїм монополем й управлялися князями й боярами нарівні з «простим», вільним людом. Але вже в Галицько-Володимирській Державі помічується занепад міських центрів у користь великої, земельної власноти, а впарі з тим бачимо перші спроби піднесення міської торговлі й промислу силами західньо-европейських, головнож німецьких кольоністів. Знаємо про сильну німецьку кольонію в Галичі, Холмі, Львові, Володимирі Волинському, Сяноку, де кольоністи здобувають широку, внутрішню автономію й правляться законами німецького або магдебурського права.

Де далі тих автономічних, міських громад стая більше, а під литовською владою, міста з магдебурським устроєм стають правилом. Міста, наділені магдебурським правом, були ніби державами в державі. Вони дбали про безпеченство міста, для чого будували довкола нього укріплення й удержували власну, військову залогу для оборони. Міська рада, з бурмістром на чолі, завідувала фінансами міста тоді, як війт з лавниками сповняли суддівські функції. Все населення міст було поділене на цехові корпорації, що дбали про рівень торговлі, промислу й ремесла, та боронилися перед незорганізованою конкуренцією, т. зв. «партацтвом».

Правда, упривілеювання шляхти, що не платила ані податків, ані мита, до цьогож заспокоювала своє запотребування в товарах на власну руку, а для своїх потреб удержувала власних ремісників, дуже шкодило містам і недавало їм розвинутися. Всеж таки міська автономія створила зконсолідований міщанський стан, що в XVI ст. доходить до великої, матеріяльної сили та ставить чоло не тільки внутрішним, але й зовнішним ворогам. Тількиж магдебурське право, признаване містам на українських землях, мало в собі цілу низку клявзуль, що не допускали рівноправности для некатолицького міщанства. Терпіли на цьому православні українці, що всю свою енергію спрямовують на боротьбу з тими, ворожими для себе клявзулями. Покищо панами.положення, по українських містах, були німецькі та польські кольоністи, підпомагані вірменськими та жидівськими зайдами.

Староукраїнське селянство, що ділилося на вільних «смердів», на пів-вільних «закупів» та невільних «рабів», в дальшому свому розвитку затрачує цей правний розподіл; «раби» зчасом наближуються до становища «смердів», але селянство, як стан, попадає в підданчу залежність від шляхти й поволі знижується до незавидного становища колишніх «рабів». В литовську добу, невільницво, як правний стан, переводиться, а зате починається повільне закріпощення всього селянства.

Литовський Статут з 1588 р. знає вже тільки вільних селян, по ділених на: людей «тяглих або робітних», «данників» та «слуг путніх». Найбільше було по селах «людей тяглих або робітних». Живучи на панській землі, вони платили панам «оброк», в натурі й роботизні. Дуже рідко перемінювалася їх повинність супроти панів на гроші. На тих людях, перемінених згодом в панщизняків і кріпаків, спіралася вся вартість панських господарств.

Куди менче було «данників», тобто сільських промисловців, що від своїх «дворищ», на панській землі, платили чинш (дань) продуктами свого промислу. Належали сюди: бобровники, бортники, ловці, сокільники, свинухи, конюхи, рудники, риболови, дігтярі, млинарі й т. п.

Нарешті «слуги путні», це були сільські ремісники, як ковалі, бондарі, колосники й інші; відбуваючи свою повинність, вони «кіньми иа війну ходили», або служили при охороні замків та державних границь.

Зразу селянство було вільне, а його повинности в роботизні й чиншах були, розмірно, невеликі. Проти збільшення повинностей й обмеження свободи рухів, воно протестувало, а навіть, з успіхом, бунтувалося. Де далі селянські повинности росли, а з ними росла й селянська неволя. Одним з перших ступнів закріпощення селянства й привязання його до землі, була «Устава на волоки» з 1557 р. По переміренню скількости землі в селянському користуванню й заведенню т. зв. «волоки», (19 і пів десятини) як підставової міри господарств (служб, дворищ, хуторів, димів, як їх в різних місцях і різними часами називали) «устава» піддавала селянство під догляд адміністрації, ослаблювала вагу сільської громади й окреслювала панщизняні повинности. Покищо праця для пана не повинна була переступати двох днів, але ті два дні були вже справжньою неволею.

«А ставати до роботи мають піддані, як сонце сходить, а зійти з роботи, як сонце заходить. Хто не вийде рано на роботу, через недбалість, мусить відробити пропущене на другий день»… говорила «устава», залишаючи панам свободу в оцінці того селянського «недбальства» й вимогах на відроблення «занедбаного».

Підпорядкування селянства волі панів-землевласників, припинило його внутрішню, громадську організацію, як політичного чинника. Державою правив великий князь, при співучасти Панів-Ради й шляхти. Міщанство жило своїми інтересами внутрі міських мурів і магдебурського права, селянство, хоч і найчисленніше, мовчало, корилося й працювало. Очевидно до часу, поки не втратило терпцю…

Уряд

В міру того, як ускладнюються функції великого князя, як володаря, судді, адміністратора й начальника боєвої сили держави, повстають уряди - міністра фінансів, званого земським підскарбім, начальника державної канцелярії й міністра закордонних справ, тобто канцлера й міністра військових справ, тобто гетьмана. Зразу це уряди тільки виконавчі, з часом вони зискують на самостійности й ширині ініціятиви та відповідальности. Рівночасно громадяться на великокняжому дворі двірські урядовці, як маршал двора, підчаший, крайчий, стольник, мечник, двірський підскарбій і т. п. Всі ті уряди й функції були репрезентовані відповідними людьми на дворах українських князів, а тут вони тільки далі різничкувалися й оформлювали.

Пани-Рада

Подібно, на взір українських боярських рад, утворилася при великому князеві установа Панів-Ради, що чим далі, тим більше обмежувала абсолютну владу володаря. Зразу скликають князі Панів-Раду в особливих моментах, згодом ця принагідна рада стається державною установою, з означеними правами, обовязками й особистим складом. З кінцем XV й на початку XVI ст. Пани-Рада були вже остаточно оформленим органом співвлади; без неї, великий