Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Сильний центральний уряд був необхідним, щоб гарантувати збір репарацій з усієї Німеччини. З огляду на те, що промислові райони країни перебували в зоні окупації західних союзників, добрі відносини мали першочергове значення, щоб радянці могли накласти руки на німецьке промислове устаткування. Москва вирішила відмовитися від розчленування та здобула кілька пропагандистських очок. Молотов пояснив Гусєву несподівану зміну політики таким чином: «Англійці й американці, які першими поставили питання про розчленування Німеччини, зараз хочуть перекласти провину за розчленування на СРСР, щоб звести наклеп на нашу державу в очах світової громадської думки». Віднині Сталін міг розповідати Вільгельму Піку та іншим німецьким комуністам, що розчленування було ідеєю капіталістів.
Це стало офіційною лінією на майбутні десятиріччя. Редактори радянських записів із Тегеранської та Ялтинської конференцій не зупинилися перед видаленням численних сталінських зауважень на користь розчленування. Сталін суттєво полегшив завдання з цензурування таких заяв. На відміну від Рузвельта й Черчилля, він ніколи не пропонував конкретного плану розчленування Німеччини. Навіть у Ялті нібито порушував це питання лише для того, щоб «точно визначити, у чому полягають наміри трьох урядів». Дев’ятого травня, в офіційний радянський День перемоги, Сталін звернувся до свого народу, заявивши, що Радянський Союз «не має наміру розчленувати або знищити Німеччину». Умови капітуляції, які союзники зрештою виставили Німеччині в червні 1945 р., не включали положення про розчленування. Це було істотним зрушенням, але лише одним із багатьох[559].
Якщо в той самий час, як Сталін дав задній хід у Німеччині — поза межею сфери свого прямого контролю, він дав повний уперед реалізації своїх задумів на території, яку контролював, зокрема у Польщі.
Московські переговори між Молотовим, Гарріманом та Кларком Керром зайшли у глухий кут, і наприкінці березня заохочуваний Черчиллем Рузвельт вирішив звернутися безпосередньо до Сталіна. У відправленій 31 березня телеграмі Рузвельт висловлювався в зовсім іншому тоні, ніж у своєму оптимістичному зверненні до Конгресу на початку місяця. «Я не можу приховати від вас занепокоєння, з яким розглядаю розвиток подій, що становлять узаємний інтерес, після нашої плідної зустрічі в Ялті», — почав він. Президент поскаржився на «розчарування від браку поступу у справі втілення досягнутих на Конференції політичних рішень, яких чекає світ, зокрема тих, що стосуються польського питання». Він також висловив здивування тим, що положення Декларації про визволену Європу, як здавалося, не стосувалися Румунії.
Звертаючись до роботи Комісії Молотова-Гаррімана-Керра в Москві, Рузвельт поставив під сумнів право польських комуністів обирати або відхиляти кандидатів до майбутнього польського уряду. Звичайно, постала проблема «реорганізації», і президент намагався вичавити максимум із неоднозначної формули, яку він прийняв у Ялті. «Хоч це правда, що люблінський уряд має бути реорганізований, а його члени — відіграти помітну роль, — писав він, — це треба зробити так, щоб створити новий уряд. Цей пункт чітко підкреслюється в декількох місцях у тексті угоди. Я повинен вичерпно вам пояснити, що будь-яке таке рішення, яке могло б призвести до продовження нинішнього варшавського режиму, буде неприйнятним і призведе до того, що народ Сполучених Штатів розглядатиме ялтинську угоду як шахрайство». Президент викреслив останнє слово і замінив його на «провальну». Він наполягав на праві західних послів без обмежень запрошувати до Москви власних кандидатів, а також на їхньому праві подорожувати до Польщі[560].
Листа підписав Рузвельт, але насправді його просував Черчилль, який переглянув первісний проект і вніс власні доповнення до тексту телеграми. Упродовж березня Черчилль бомбардував Рузвельта повідомленнями, спонукаючи його втрутитись у питання Східної Європи. Він знав, що без американської підтримки його власне слово небагато важитиме в Кремлі, а з теми Румунії він не мав можливості звернутися до Сталіна, оскільки, як писав Рузвельту, радянський лідер міг сказати йому, що він не втручався в Греції, і попросив би такої ж свободи дій у Румунії. Радянсько-британський поділ Балкан на сфери впливу був у повній суперечності з Декларацією про визволену Європу. Він завадив Черчиллю притягнути СРСР до відповідальності за його дії в Румунії та обмежував його свободу маневру щодо Польщі[561].
Сталіну знадобився тиждень, щоб відповісти на лист Рузвельта. «Справа польського питання справді зайшла у глухий кут, — почав Сталін. — Які причини цього? А причини полягають у тому, що посли Сполучених Штатів та Англії в Москві, члени Московської комісії, відійшли від установок Кримської конференції та внесли у справу нові елементи, не передбачені Кримською конференцією». Сталін ще раз ствердив своє розуміння ялтинської формули польського уряду як рішення утворити новий уряд на основі чинного, і стверджував, що посли, зокрема Гарріман, повністю ігнорували цей уряд і намагалися привезти до Москви поляків, які або не визнавали ялтинські рішення, або були недружніми до СРСР. Рішенням Сталіна стало наполягання на тому, щоб новий польський уряд було створено на основі старого.
Відповідно до запропонованого ним «компромісу» треба було викликати до Москви вісім польських політиків, п’ятьох із Польщі та трьох із Лондона, для консультацій щодо формування майбутнього уряду. «Що стосується чисельного співвідношення старих та нових міністрів у складі польського уряду національної єдності, — писав Сталін, — можна було б установити приблизно таке ж співвідношення, яке було здійснено щодо уряду Югославії. Я думаю, що в разі врахування вищезгаданих зауважень, узгоджене розв’язання польського питання може бути досягнуте за короткий час». Черчилль пізніше зазначив, що комуністи переважали прозахідних міністрів у Югославії у пропорції 25 до 6.
Сталін відписав 7 квітня, але президент отримав його послання тільки 10 квітня і так на нього й не відповів. «Я б мінімізував загальну радянську проблему настільки, наскільки це можливо, — писав він Черчиллю 11 квітня щодо Берна, — оскільки ці проблеми в тій чи іншій формі, як видається, виникають щодня, і більшість із них вирішується, як це сталось у випадку бернської зустрічі. Ми повинні бути твердими, і наш курс на сьогодні є правильним». Незважаючи на своє розчарування радянською поведінкою після Ялти та глибоке невдоволення Сталіним, Рузвельт не був готовий змінити курс. Президент не бачив жодного іншого шляху, окрім як продовжувати діалог зі Сталіним[562].
Поки переговори в Москві затягувалися, радянці активно діяли в Польщі, щоб отримати бажані результати. Вони переслідували керівників польського підпілля на схід та на захід від лінії Керзона. Звіти, отримані польським урядом в еміграції у лютому 1945 р. та передані британському й американському послам у Москві, свідчать про те, що НКВС був зайнятий депортацією поляків на схід: п’ять тисяч поляків із Гродна, десять тисяч поляків із Білостока та сімдесят шість тисяч із Познані. Радянці також заарештовували командирів польської Армії Крайової та піддавали їх «жорстким та жорстоким допитам».
У березні 1945 р. НКВС розпочав політичні консультації з керівниками польського підпілля. Здавалося, що ялтинські угоди нарешті почали працювати і радянці були зацікавлені у контактах з опозицією для підготовки обіцяних виборів. Проте, коли 27 березня лідери польського підпілля під керівництвом головнокомандувача польської Армії Крайової генерала Леопольда Окуліцького з’явилися на зустріч
