Ялта. Ціна миру - Сергій Миколайович Поганий
Чемберс знав, про що говорив. Активіст комуністичного руху протягом 1920-х та більшості 1930-х рр., він виконував обов’язки кур’єра для інших активістів, які шпигували на Радянський Союз. «Запрошений» відвідати Москву в розпал Великого терору, він відмовився від такої честі, знаючи про жахливу долю інших радянських агентів, яких параноїдальне сталінське керівництво викликало до Москви з метою арешту та знищення. Чемберс перетворився на переконаного антикомуніста і розпочав одноосібний хрестовий похід проти колишніх колег по партії. У вересні 1939 р., в перший день Другої світової війни, Чемберс викрив Алджера Гісса та низку інших урядових чиновників у Вашингтоні як членів Комуністичної партії в листі до помічника державного секретаря Адольфа Берлі-молодшого, який керував розвідкою. Справа тоді мала невисокий пріоритет, а ФБР не допитувало Чемберса аж до 1942 р.
Навесні 1945 р., коли Гісса призначили на високу посаду в Сан-Франциско, ФБР відновило свою зацікавленість у звинуваченнях Чемберса. Це стривожило службу внутрішньої безпеки Державного департаменту, яка, своєю чергою, допитала Чемберса, а той повторив свої первісні звинувачення. Та Чемберс не мав доказів. Більше не було з чим працювати, і у служби внутрішньої безпеки не залишалося іншого вибору, як облишити молоду зірку Державного департаменту у спокої. Тільки Дж. Едґар Гувер, довголітній голова ФБР, відмовився здаватися. Його агенти ще раз допитали Чемберса у травні 1945 р., а потім злили інформацію, яка могла б зашкодити Гіссу, дружнім членам Конгресу й католицькому священику Джону Кроніну, який здобув собі славу непримиренного хрестоносця антикомунізму задовго до Річарда Ніксона та Джозефа МакКарті[537].
Коли Гісс покинув Державний департамент 1946 р., щоб очолити Фонд Карнеґі, це не врятувало його від подальших переслідувань. У серпні 1948 р. на піку радянсько-американського протистояння щодо блокади Берліна, Чемберс та Гісс зіткнулися під час відкритого засідання комісії з розслідування антиамериканської діяльності Палати представників. Чемберс звинуватив Гісса в тому, що той комуніст, тоді як Гісс продовжував заперечувати членство в Комуністичній партії. Найважливіший поворот у справі стався в листопаді та грудні 1948 р., коли Чемберс, після того як Гісс подав проти нього позов про наклеп, пред’явив мікрофільм таємних документів Державного департаменту, захованих у вичищеному гарбузі на його фермі. За словами Чемберса, документи він отримав у 1937—1938 рр. від Гісса та його дружини Присцилли, які передрукували їх на власній машинці Woodstock, виконуючи вказівки радянського резидента Бориса Бикова.
Слухання комісії з розслідування антиамериканської діяльності раптом отримали нових обертів. Із форуму викриття комуністичних переконань деяких членів адміністрації Рузвельта вони перетворилися на вивчення проникнення радянців в американський уряд на найвищому рівні. Зростання шпигунської манії, спричинене різким погіршенням радянсько-американських відносин на першому етапі холодної війни, визначило долю Алджера Гісса. Його не можна було переслідувати за шпигунство через обмеження строку давності, але зрештою його звинуватили у січні 1951 р. у неправдивих свідченнях — брехні щодо характеру і тривалості його знайомства з Чемберсом — та засудили до п’яти років позбавлення волі[538].
Судові процеси Гісса позначили вододіл в американській політиці. Оскільки Гісс презентував себе як відданого прихильника Нового курсу, вони кинули тінь на ліберальну політику адміністрації Рузвельта, натякаючи, що міг існувати зв’язок не лише між комуністичними переконаннями та шпигунською діяльністю, але також між лібералізмом і зрадою національних інтересів. Чи Гісс був справді членом Комуністичної партії та радянським шпигуном, як стверджував Чемберс і вважав Дж. Едґар Гувер? Чи був він невинною жертвою полювання на відьом, як стверджували його прихильники, зокрема Елеонора Рузвельт і один із засновників журналу «Нова республіка» та впливовий політичний коментатор Волтер Ліппман? Для більшості сучасних дослідників документи «Венони», які містять звіт Анатолія Горського від 30 березня 1945 р. про діяльність «Алеса», є беззаперечним доказом, якого бракувало Гуверу в 1940-х рр. Радянські розвідувальні документи, які стали доступними після розпаду СРСР, вказують на те саме, посилюючи аргументи проти Гісса. Вони практично не залишають сумнівів у тому, що Гісс був давнім радянським агентом, який активно діяв під час Ялтинської конференції[539].
Менш переконливими є припущення, що радянська розвідка щоденно проводила брифінги з Гіссом під час його перебування в Ялті. Вони не підтверджені документальними доказами і ґрунтуються на спогадах відставних працівників радянської розвідки або членів їхніх сімей. Одне з усних свідчень із середовища радянської розвідки вказує на те, що в Ялті Гісс мав регулярні зустрічі з високопоставленим офіцером радянської військової розвідки Михайлом Мільштейном, який згодом пригадував, що перебував на конференції разом з одним зі своїх агентів. Якщо це справді було так і контактом Мільштейна в Ялті дійсно був Гісс, то його радянських кураторів, найімовірніше, цікавили воєнні, а не політичні справи. Це висновок, який випливає з відомостей про шпигунську діяльність Гісса та позицію, якої він дотримувався в Ялті в питанні членства радянських республік в Організації Об’єднаних Націй[540].
У 1953 р., даючи свідчення комітету з питань зовнішніх відносин Сенату США, Чарльз Болен заявив, що Гісс ніколи не радив президентові Рузвельту з жодних політичних питань. Він був радником Стеттініуса і ніколи не брав участі в переговорах керівників держав, а був присутній на пленарних засіданнях лише як нотар, а також на засіданнях міністрів закордонних справ. Болен, крім того, заявив, що не пам’ятає, щоб Гісс висловлював свою думку з будь-яких питань, що стосувалися Польщі, Далекого Сходу чи ще чогось. «Я пригадую, що він висловлював свої думки щодо питання Організації Об’єднаних Націй». У своїх мемуарах, написаних більше чверті століття після конференції, Болен пішов ще далі. Він сказав, що не знав Гісса особисто перед Ялтою. «На зустрічах у Ялті його трохи впале обличчя завжди мало серйозний вираз. Він не був комунікабельною людиною, а, здавалося, тримав відстань від своїх колег», — писав він. Болен стверджував, що Гісс був далекий від того, щоб зайняти прорадянську позицію, і фактично очолив опозицію в американській делегації до пропозиції Сталіна надати Радянському Союзу два додаткових місця в Генеральної Асамблеї ООН — цю заяву повністю підтверджують документи Державного департаменту[541].
Якщо Гісс справді був радянським шпигуном, як про це свідчать нові дані, то його дії в Ялті виглядають загадково. Судячи з того, що ми знаємо тепер, очільники радянських шпигунських мереж неефективно використовували свій найбільший актив на конференції. Він досить ефективно торпедував зразу кілька ініціатив Сталіна на конференції — отримання СРСР двох додаткових голосів в ООН та отримання репарацій із Німеччини. Однак за декілька років присутність Гісса на конференції стала козирною картою для тих, хто хотів засудити не тільки Ялту, а й Новий курс Рузвельта та його зовнішньополітичну спадщину[542].
Сталін ніколи повністю не довіряв союзникам і щосили покладався на свої розвідувальні мережі за кордоном, щоб за ними слідкувати. З посиленням напруженості в перші місяці після конференції зростало й значення, якого радянське керівництво надавало розвідувальним зусиллям. Розпоряджаючись сотнями офіцерів розвідки під прикриттям, агентів та інформаторів лише у Сполучених Штатах, радянські спецслужби мали змогу не тільки забезпечити своїх політичних очільників докладною інформацією