Українські традиції - Автор невідомий

Лісовик такий, що й людину задавить.

Колись-то в запорозьких пущах жив пустельник. Довго він там жив, і стало йому сумно: не їсть, не п'є, не молиться…

Прикинувся лукавий чоловіком і приходить до нього.

– Чого, пустельнику, журишся?

– Того, – каже, – що один у пущах. Сумно…

– На тобі каламарчик з порошком. Понюхаєш – буде наче вдвох.

Пішов нечистий. Пустельник смикнув носом раз, вдруге, втретє, чхнув – і стало йому весело. На другий день іде знову нечистий.

– А що, – каже, – як?

– Весело, – каже, – наче вдвох!

– На ж тобі зілля і трубку. Покуриш – буде наче втрьох. Пішов.

Покурив пустельник і повеселішав ще дужче. Приходить нечистий на третій день.

– А що, – каже, – як?

– Весело, – каже, – наче втрьох.

– На тобі каламар з каплями. Як вип'єш – буде наче вдесятьох.

Пішов.

Випив пустельник, і стало йому наче вдесятьох. Як заспіва, як заграє, як підніме поли!.. Пішов гопака навприсядки.

Лукавий приносив йому тютюн і горілку, бо це його вигадка.

Був колись якийсь руський цар, що стояв під страхом у чужоземця… Це давня давнина… Так ото наш цар тому неприятелеві і платив данину людьми. Було, займе, як отару овець, та й жене. Хто, було, піде до неприятеля, то вже не вернеться: поминай, як звали.

От раз наш цар послав тому супостатові людей найодбірніших. Вийшли вони в степ, порадились і кажуть:

– Чого ми підемо до проклятого мухамеда? На заріз? Є між нами ковалі, шевці, ткачі, гончарі, шаповали, є знахарі, характерники. Давайте тут жить.

Подались вони в ліс, у пущі, повикопували землянки і давай жити.

На другий рік знову найшло людей, на третій – знову. Стало ціле військо. От супостатський цар і пише нашому:

– Чом ти людей не даєш?

Наш і відповідає:

– Посилаю тобі щороку…

Багато років минуло відтоді, поперемінялись і царі в землях, а люди все намножаються і намножаються в дикім степу. Став неприятель докучать їм набігами, – і давай вони біля нього ворожить. Скільки не пошле війська, – вони все і перерубають… Характерники були великі! Стала ходить чутка, що живуть десь запорожці – таке військо, що й не приступиш. Орудував ними кошовий-характерник.

Земля тоді була дика. Кишів звір, гад та птиця.

Жили так запорожці, поки одвоювали в турка землю: од Орелі та до моря шириною, від Бугу-річки та аж до Горілого Пня довжиною. Горілий Пень був під Донщиною, за Савур-могилою. Там могила, а біля неї ріс дуб, і такий товстючий, що насилу, було, п'ять чоловік обхопить. Як усох той дуб, його обпалили; і довго чорнів він серед степу. Його видно було за сорок верст.

Як сплюндрували Запорожжя, то біля того горілого дуба жив якийсь гайдамацький ватажок, а на Савур-могилі другий – Сава. Ото перший як схоче до себе викликать Саву в гості, то почепить на дуба копицю сіна, діжде ночі й підпалить. Побачить Сава вогонь – на коня і скакає…

Тепер нема запорожців: під турка пішли…

Стали вороги докучать цариці, що буцім би то запорожці шкоду роблять. Вона зібрала військо і пішла на них. Зійшлись москалі, зійшлись і запорожці. Москалі стріляють, а запорожці поли підставляють… Понабирали повні заполи куль та й пішли до цариці.

– Великий світ, матусю! На тобі оці заряди, вони, може, згодяться.

Вона здивувалась, та й каже:

– Являйтесь ка мне, я вас угащу.

Зібрались