Навіщо Україні НАТО - Олександр Палей

Рівень економічного співробітництва США і ЄС є безпрецедентним у порівнянні з рівнем співпраці з будь-яким іншим регіоном чи країною світу. Взаємна торгівля щороку перевищує суму в 2, 5 трильйони доларів. США є найбільшим інвестором для ЄС, а ЄС — для США. Американські інвестиції в економіку самих лише Нідерландів удвічі перевищують інвестиції США в економіку Мексики та в економіку Китаю. Інвестиції країн ЄС до одного лише штату Техас за обсягами перевищують усі інвестиції США до економіки Японії.

Тому розширення НАТО впливає на економічне становище держав-членів НАТО, які потрапили до ЄС завдяки цьому розширенню. Вільне переміщення в Євросоюзі товарів, послуг, капіталів та робочої сили, разом із стимулюючим ефектом для загальноєвропейської економіки єдиної валюти, оптимізують економічні зв'язки та розподіл праці в межах ЄС і таким чином підвищують конкурентноздатність економік нових членів НАТО.

Розширення НАТО, яке прискорило процес розширення ЄС на 10 нових членів у 2004 році, а також приєднання до ЄС ще двох країн (Румунії і Болгарії) у 2007 році, збільшує обсяг внутрішнього ринку ЄС. Крім того, нові держави-члени ЄС і НАТО отримали економічну вигоду в результаті програм фінансування розширення ЄС. Так, зокрема, ЄС здійснив фінансування на 40,5 млрд. євро на програми розширення на 10 нових членів з 2004 по 2006 рр. Крім того, ключові поставки військової техніки до нових членів НАТО здійснюються за пільговими цінами, а частину озброєнь країна отримує задарма. Так, у квітні 2003 року Польща і США підписали контракт на закупівлю Польщею 48 військових літаків F-16 на суму в 3, 5 мільярди доларів США. За умовами угоди США інвестують в оборонну промисловість Польщі 12 мільярдів доларів США. Ця угода стала найкрупнішим військовим контрактом, укладеним країною колишнього Варшавського договору від закінчення «холодної війни» і до 2003 року. Нові члени НАТО Польща і Чехія ухвалили закони, якими зобов'язали іноземні компанії, які продають цим країнам військову техніку та матеріали, здійснювати інвестиції в економіки цих держав на суму, в 3,5 рази більшу від вартості закупленого.

Негативний вплив розширення НАТО на економіки держав-претендентів на членство обмежувався певним зростанням їхніх оборонних бюджетів. Однак, суто економічні вигоди від розширення НАТО, насамперед у формі зростання фінансової стабільності та збільшенні прямих іноземних інвестицій, перевищили економічні витрати, пов'язані із розширенням.

Тому розширення НАТО, що відбувалося без передислокації значних сил на територію нових союзників, виявилося відносно маловитратним процесом.

Країна несе оборонні витрати незалежно від того, чи є вона членом НАТО, прагне ним стати, чи ні. Спільна оборона характерна тим, що країни-учасниці мають низку економічних переваг перед країнами, які забезпечують свою оборону самостійно:

• спільна оборона створює сприятливе середовище безпеки на кордонах з країнами-союзниками, що дозволяє заощаджувати кошти на відмові від принципу «кругової оборони». Навіть з теоретичного боку цілком очевидно, що одній державі набагато важче гарантувати свою безпеку, ніж перебуваючи в такому колективному органі, як НАТО;

• спільна оборона дозволяє заощаджувати, особливо невеликим країнам, на військовій спеціалізації, підтримуючи лише ті види озброєнь, які союзниками визнано доцільними виходячи із стратегії спільної оборони;

• спільна оборона дозволяє отримувати високий рівень безпеки за умов порівняно незначних витрат.

Приміром, Люксембург, країна з населенням у 460 тисяч чоловік, у разі самостійного забезпечення власної оборони ніколи б не досягла рівня безпеки, який вона має в НАТО. Це стосується навіть тієї гіпотетичної ситуації, якби ця країна витрачала на оборону весь свій бюджет. Люксембург витрачає на оборону лише 0,9% свого ВВП, маючи всі гарантії безпеки, які надає НАТО, включно з ядерними. Це стосується усіх членів НАТО, які отримують кращі гарантії безпеки, аніж ті, що вони могли б забезпечити самостійно.

Європейські члени НАТО в 1980—1984 рр. витрачали на оборону 3,5% ВВП, у 1985—89 — 3,2%, у 1990—1994 — 2,6%, у 1995— 1999 — 2,2%, у 2000—2006 рр.— 1,9%. Нейтральні країни Європи, такі як Швеція, Фінляндія, Швейцарія, витрачали в цей час на оборону приблизно таку ж частку свого ВВП. Що стосується позаблокових країн в менш безпечних регіонах, аніж Європа (зокрема, в Азії), то оборонні витрати в цих країнах значно перевищують аналогічні витрати членів НАТО.

Однак, нові члени НАТО мусять витрачати на пристосування збройних сил та воєнної інфраструктури нових членів до стандартів НАТО. Вартість витрат Угорщини на досягнення цілей НАТО та виконання Ініціативи з оборонних можливостей становила по 120 мільйонів доларів щорічно протягом шести років. Це досить значна сума, проте вона вкладалася в оборонний бюджет країни і становила лише близько його третини. За цю суму, тобто за вартість 4 військових літаків, Угорщина отримала надійні гарантії безпеки, підтримані усіма союзниками, які разом мають більше 4000 військових літаків.

Слід відзначити, що витрати на приєднання до НАТО не просто зміцнюють національну оборону, а, як правило, збільшують ВВП країни. Міністерство оборони Болгарії підрахувало, що збільшення в результаті євроатлантичної інтеграції в її країні інвестицій в оборону на 0,1% від ВВП має наслідком економічне зростання на 0,15—0,2%, внаслідок зміцнення оборонної індустрії країни. Такі вкладення підвищують інвестиційну привабливість підприємств оборонного комплексу і ставлять їх у кращі довгострокові конкурентні позиції на міжнародному ринку.