Червоний Голод. Війна Сталіна проти України - Енн Аппельбаум
Пізніше схожі ідеї стануть підвалинами для аргументації, що голод був геноцидом, навмисним планом знищити українців як націю. Однак у 1942 році цей термін ще не вживали, а сама концепція ще нікого не цікавила в окупованій нацистами Україні.
Стаття Соснового була сухою й аналітичною, але містила вірш як красномовне свідчення суму, який огортав родичів загиблих, усупереч офіційному замовчуванню. Вірш «Пам’ятник», написаний Олексою Веретенченком, був з циклу поезії «1933 рік», який виходив на сторінках «Нової України» впродовж 1943 року. Кожен з віршів нагадував про різні смутні події або викликав ностальгію:
Де поділись — усмішка весела
І купальські вогнища дівчат,
Де поділись українські села
І садки вишневі коло хат?!
Щезло все в голодному пожарі,
Матері дітей своїх жеруть,
Божевільні люди на базарі
Людське м’ясо людям продають.[1224]
Відлуння цих емоцій можна було почути в домашніх приватних розмовах. Коли внаслідок радянської та німецької окупацій Західна Україна (Галичина, Буковина та Західна Волинь) фактично об’єдналася з рештою України, мешканці цих областей змогли вперше поїхати на Велику Україну та занотувати побачене й почуте. Під час війни Богдан Любомиренко подорожував селами центральної України, і був шокований постійно повторюваними історіями про голод: «Всюди, де тільки приходилося відвідувати людей, то кожен перший при розмові ніяк не може оминути, щоб не згадати, як щось дуже жахливе, пережитих днів голоду». Інколи господарі «цілу ніч нам оповідали про пережиті жахіття під час штучного голоду»:
В пам’яті людей глибоко врізалися жахливі роки штучного голоду, який злорадно для України уплянувала була влада в роках 1932–1933. Довгих десять років неспроможні були затерти тих душогубних слідів, розвіяти передсмертне голосіння невинних дітей, жінок і чоловіків, умираючої виснаженої голодом молоді. І досі сумні спогади чорним маревом витають над містами й селами і навівають смертельний жах на очевидців, які врятувалися від голодної смерти.[1225]
Предметом публічного обговорення стали колективізація та опір, а також дії озброєної міліції, яка придушувала численні повстання в 1930 році. Багато хто чітко вказував на політичні причини голоду, розповідаючи «як грабували селян; як все забирали і не залишали нічого дітям, навіть немовлятам. Усе вилучене відправляли в Росію».[1226] Те саме говорили українці в інших регіонах СРСР. У 1980-х письменниця Світлана Алексієвич брала інтерв’ю в російської ветеранки, яка згадала про українку, разом з якою вона воювала. Усі рідні цієї жінки загинули під час голоду, а вона врятувалася кінськими кизяками і пам’ятала про злочин влади: «Мій тато був вчителем історії, він мені казав: “Колись товариш Сталін відповість за свої злочини”».[1227]
Як це було і пізніше, і відбувається зараз — не всі вірили почутому. Ветеранка хвилювалася, що українка могла бути «ворогом» або «шпигункою». Навіть деякі українські націоналісти з Галичини не могли повірити в штучний голод, організований державою: «Чесно кажучи, ми не могли повірити, що влада на таке здатна».[1228] Думка, що Сталін навмисно дозволив людям помирати від голоду, здавалась жахливою, занадто нелюдською навіть для тих, хто його ненавидів.
Закінчення війни не означало повернення до попереднього життя. У повоєнній Україні режим змінив свою мову. Критики СРСР вже були не просто ворогами, а «фашистами» або «нацистами». Будь-які розмови про голод були «гітлерівською пропагандою». Мемуари заховали ще глибше в шухляди та шафи, а обговорення їх стало небезпечним. У 1945 році одну з найвідоміших сьогодні мемуаристок Голодомору Олександру Радченко засудили — в буквальному сенсі — за її спогади. Під час обшуку в Радченко знайшли та конфіскували щоденники. Після шести місяців допитів її звинуватили в написанні «щоденника контрреволюційного змісту». Під час процесу Радченко сказала суддям, що «мета моїх записів — присвятити їх дітям. Я писала, що через 20 років діти не повірять, що такими жорстокими методами будували соціалізм. На Україні в 1930–1933 роках український народ переживав страхіття...». Судді не почули її слів та засудили до десяти років ГУЛАГу, до України вона повернулася лише в 1955 році.[1229]
Окрім цього, спогади про голод потіснила пам’ять про страшні події війни: вбивство київських євреїв у Бабиному Яру в 1941 році; битви під Курськом, Сталінградом, Берліном; табори військовополонених, ГУЛАГ, фільтраційні табори для депортованих, масові вбивства та арешти, спалені села та сплюндровані поля — все це тепер також стало історією України. В офіційній радянській історіографії Велика вітчизняна війна стала центральною темою досліджень та вшанування, а репресії 1930-х ніколи не обговорювали. 1933 рік тепер відтіснили 1941, 1942, 1943, 1944 і 1945 роки.
Утім, навіть 1946 рік виявився гірким, коли повоєнний хаос, жорстоке вилучення продовольства, сильна посуха і цього разу експорт зерна до країн Центральної Європи, щойно окупованих Радянським Союзом, знову призвели до нестачі продовольства. У 1946–1947 роках приблизно 2,5 мільйони тонн радянського зерна відправили до Болгарії, Румунії, Польщі, Чехословаччини, Югославії та навіть Франції. Українці в селах і містах знову залишились голодними, як і решта населення СРСР. Кількість загиблих від голоду була високою, сотні тисяч потерпали від нестачі їжі.[1230]
Проте ситуація за межами України радикально змінилася. Після закінчення війни в Європі в 1945 році сотні тисяч українців разом з іншими громадянами СРСР опинилися далеко від радянського кордону. Багато кого вивезли до Німеччини на примусові роботи на заводах і фермах. Деякі втекли сюди з частинами Вермахту (котрі відступали) або від наступу Червоної армії, тому що після голоду в минулому вони не очікували нічого доброго від повернення радянської влади. Агроном з Одеси Олекса Воропай, який добре пам’ятав голод, опинився в «таборі переміщених осіб» біля Мюнстера в Німеччині, де він та його земляки мешкали «у величезному бараці — бувшому Гаражі військових автомашин». Чекаючи на відправлення до Канади або Великої Британії взимку 1948 року, вони розмовляли про життя: «Робити нічого, вечори довгі і нудні. Щоб скоротити час, люди розповідали хто що знав». І Воропай записував
