Київська Русь - Петро Петрович Толочко
Софія Київська. 1037 р. Реконструкція Ю.С. Асєєва, М.І. Кресального
Ще більших успіхів в уподібненні візантійському цесарю досяг Ярослав Мудрий, якого сучасники називали царем. На думку деяких дослідників, саме при ньому посилились антивізантійські настрої на Русі. Підтвердити цю тезу подіями реального життя практично неможливо. Навпаки, широка будівельна програма Ярослава, завдяки реалізації якої у Києві з’явилася своя Софія та свої Золоті ворота, свідчила про продовження ідеологічного суперництва Києва та Константинополя. “Заложи Ярославъ город великий, у него же града суть Златая врата; заложи же и церковь святыя Софья, митрополью”[611].
Характерно, що і в цьому випадку київський князь звернувся не стільки до сучасної йому візантійської дійсності, скільки до її джерел, до будівельної діяльності Юстиніана І. І справа не тільки в запозиченні назви головного храму Константинополя, збудованого Юстиніаном у 532 — 537 рр., а й у самих будівельних традиціях, масштабності програми. Наприкінці X — у першій половині XI ст. в самій Візантії таких великих храмів, як Софія Київська, вже не будували. Своєрідною рефлексією оцінки творіння Юстиніана було ставлення сучасників до Софії Київської. Прокопій Кесарійський, Агафій, Павло Сіленціарій писали про Константинопольську Софію із захопленням, називали її “дивом і славою віку”, “дивом світу”. Митрополит Іларіон назвав Софію Київську “церковью дивной и славной всѣмъ окружным странам”.
Епізод з поставленням на митрополичу кафедру руського церковного діяча Іларіона також навряд чи можна кваліфікувати як прояв антивізантійських настроїв. Якщо навіть оцінювати його з позицій спроби Ярослава Мудрого здійснити націоналізацію руської церковної ієрархії, то і в цьому випадку мова може йти про те саме ідейно-політичне суперництво. Поставлення на митрополичу кафедру русича і навіть військовий похід 1043 р. на Візантію не завадили Ярославу одружити свого сина Всеволода на дочці імператора Костянтина IX Мономаха — Марії, надати йому допомогу в придушенні повстання Льва Торника 1047 р.
Тепер подивимось, яким було антивізантійство у суспільній думці Русі.
М.А. Алпатов вважав, що найбільш яскравою пам’яткою, перейнятою антивізантійськими настроями, є “Слово про закон і благодать”, і що в цьому розумінні воно становить собою своєрідний ідейний вступ до літопису[612]. Основний аргумент — відсутність у переліку держав, які славлять апостолів християнства, Візантії. У цьому дослідник вбачав спробу перекреслити її монополію в поширенні християнства та показати, що воно є явищем всесвітнім.
М. Чубатий також відзначав, що замовчуванням про боже покликання візантійців і першорядною згадкою Рима з його апостолами Петром і Павлом Іларіон хотів підкреслити права Римського престолу на перше місце в Христовій Церкві[613].
Навряд чи ці зауваження мають підстави. Монополією на поширення християнства у світі Візантія ніколи не володіла. Іларіону це було добре відомо, і сумнівно, щоб йому спало на думку спростовувати це. Перелік держав, і насамперед Риму, що славлять своїх апостолів, Іларіону був потрібен як своєрідний зачин для похвали Володимиру Святославичу, якого він вважає, по суті, рівноапостольним. “Хвалить же поховальними гласы Римская страна Петра и Павла...Асіа и Ефесь и Пафм — Иоана Богословца, Индия — Фому, Египет — Марка, все страны и гради и людие чтять и славять, коегождого ихъ учителя ... похвалимъ же и мы по силѣ нашей малыми похвалами, великаа и дивнаа сътворившаго, нашего учителя и наставника, великааго кагана нашеа земли Володимера”[614].
Тут відсутнє протиставлення Русі Візантії, так само як і немає твердження про безперечну перевагу першої над другою, як здавалося М.А.Алпатову. Навпаки, з продовженням похвали Володимиру випливає, що християнська віра запозичена ним саме з Візантії. “Паче же слышано ему (Володимиру. — П.Т.) бѣ всегда от благовернии земли Гречѣскь, христолюбиви же и сильнѣ вѣрою... и си слыша въждела серцем, взъгорѣ духом, яко быти ема хрестиану и земли его, еже и бысть”[615].
Неоднозначну оцінку дістало в літературі літописне Сказання (легенда) про відвідання апостолом Андрієм дніпровських круч (написано в 70-ті роки XI ст. при дворі Всеволода Ярославича). Д.М. Присьолков та В.М. Істрін були впевнені в його прогрецькому характері[616]. М.К. Гудзій вбачав у ньому прагнення літописців зрівняти Візантію і Русь у правах на християнську спадщину. М.А. Алпатов і М. Чубатий схилялися до антивізантійського або проримського тлумачення легенди. До цього їх спонукало замовчування в Сказанні Константинополя, а також зворотний шлях Андрія, який привів його не до Константинополя, а до Рима[617].
Людольф Мюллер, який присвятив Сказанню про ходіння апостола Андрія до Києва та Новгорода ґрунтовне дослідження, не вважав можливим підтримати жодну з наведених точок зору. Мандри Андрія по Русі, згідно з дослідником, передували часу заснування ним візантійської церкви. Отже, говорити про залежність руської церкви від візантійської, яка ще не існувала, нема підстав. Згадки ж про Константинополь в Сказанні не могло бути з тієї простої причини, що такого міста ще не існувало. Що стосується згадки про стародавній Рим, то вона, за думкою Людольфа Мюллера, носить індиферентний характер[618].
З останнім висновком важко погодитись. Рим в Сказанні — не просто пункт на зворотному шляху Андрія. Це місто, де апостол дає своєрідний звіт рідному брату святому Петру про свою подорож до країни слов’ян. Людольф Мюллер вважає, що Сказання не говорить про місіонерську діяльність Андрія на Русі. У Синопі він проповідує, на Русі молиться, благословляє, ставить хрест.
Але різниця між цими діяннями апостола така незначна, що для давньоруського книжника кінця XI — початку XII ст. могла бути і не суттєвою. Відвідання київських гір, їх благословення, пророкування народження великого міста, а також поставлення хреста апостолом Андрієм уявлялося йому рівнозначним проповіді християнської віри. “И заутра вставъ и рече к сущим с нимъ ученикамъ: ’’Видите ли горы сия? — яко на сихъ горах воссияеть благодать Божья; имать град великъ быти и церкви многие Богъ въздвигнути имать"[619].
Отже, є всі підстави вважати, що головний зміст Сказання про апостола Андрія полягає в тому, щоб зрівняти Київську Русь з Візантією у справі отримання християнської віри і узасаднити право руської церкви на автокефалію. Обидві успадкували її від Риму і обидві мали єдиного апостола. Цікаво, що Візантія не тільки не заперечувала, а навіть підтримувала цю думку. Імператор Михаїл VII Дука в листі до Всеволода Ярославича писав, що
