Отаман Зелений - Роман Миколайович Коваль
На світанку 22 листопада за умовним сигналом понад 600 повстанців кинулися на приступ, але шквальний вогонь відкинув їх. Тоді цукроварню взяли в облогу. Побачивши, що ситуація кепська, гетьманці відступили до Обухова. Над брамою Григорівського цукрозаводу замайорів червоний прапор. У той час він ще символізував свободу. Мине не так багато часу, і червоний колір стане символом «московсько-жидівської комуни» з її страшним терором…
Проголосивши у Григорівці на мітингу Дніпровську дивізію, Зелений 23 листопада виступив на Обухів.
Ой наступала та чорна хмара, Став дощ накрапать, Ой там збиралася бідна голота… Пили горілку, пили наливку Ще й мед будем пить, А хто з нас буде сміяться, Того будем бить!Та не так сталося, як співалося. Може, й випили горілки за перемогу, але була вона пірровою — зеленівці своїми ж руками прокладали дорогу в Україну московській орді, яка й мед питиме, і сміятиметься над нашим горем…
Розгромивши в Обухові гетьманців і німців, повстанці подалися до Ржищева поколошкати там «куркулів». Та спочатку вирішити «узяти трохи хліба» в кагарличан, але так отримали по зубах від місцевих козаків, що далі вже оминали їхнє містечко. Дванадцять трипільців загинуло тоді. Промайнула навіть чутка, що й Зелений загинув… Організував відсіч кагарлицький отаман Дьяків.
Скориставшись закликом Директорії до боротьби проти «пана-гетьмана», Зелений оголосив мобілізацію. До Трипілля потягнулись людські вервечки з Гусачівки, Григорівки, Матяшівки, Красного, Козіївки, Долини, Копачева, Вільшанки, Деремезни, Перегонівки, а найперше з Витачева, Халеп’я, Верем’я, Черняхова, Жуківців, Дерев’яної, Злодіївки (тепер Українка). Мабуть, і з інших сіл були. Трипілля перетворилося у військовий табір.
«У нас у хаті теж ночували, спали покотом на долівці, — згадував один трипілець. — А ще пам'ятаю, як підводи в село приїхали. Ми малі були, крутилися там, поки не видивились — то гвинтівки були. Казали, що то їх Зеленому Петлюра прислав» [29, с. 18].
На мобілізацію відгукнулося близько чотирьох тисяч селян. І люди продовжували йти до Зеленого. Після перемог над німцями і гетьманською вартою авторитет його сягнув захмарних висот. В уявленні земляків він ставав захисником народу.
«Пам’ятаю, як зустрічали Зеленого у Трипіллі, — згадував очевидець. — Мені тоді було десять років. Учителька вивела нас на вулицю, дала в руки жовто-блакитні прапорці, які сама зробила з паперу. Люди на вулицю повиходили, піп був, служив молебень. Зелений їхав на коні, а інші йшли за ним пішки» [29, с. 18].
Так знову Трипілля перетворювалося на «удільне князівство». Але «князеві Данилу» у Трипіллі ставало тісно, він мріяв про Київ.
На Київ
У Києві здобувачів завжди чекає слава, саме там місце «народному князеві». І Зелений, як 1592 року кошовий товариш Кшиштоф Косинський, пішов із Трипілля війною на Київ. Зелений, мабуть, мріяв не тільки здобути столицю, а й ґрунтовно «почистити» її. У столиці завжди по вінця добра — на все Трипілля вистачить! Та й села, що пристали до повстання, не бідуватимуть.
На Київ виступило чотири полки зеленівців, два з яких під проводом Олександра Данченка пішли лівим берегом через Баришпіль — Дарницю. Після перемоги над гетьманцями неподалік Білогородки Зеленого вже ніщо не могло спинити. 12 грудня 1-ша Дніпровська дивізія захопила Софіївську Борщагівку, а проти ночі на 13 грудня — Біличі та Святошин. Вояки 2-ї Дніпровської дивізії під командою Олександра Данченка, заступника Зеленого, вибили гетьманські загони з Дарниці. Вранці 14 грудня трипільці завдали поразки офіцерським відділам Павла Скоропадського, дислокованим на заводі Гретера і Криваненка (тепер «Більшовик») та на «Арсеналі». Зеленівці поспішали увійти до Києва першими, щоб ніхто не завадив звести порахунки та взяти з «руських буржуїв» контрибуцію.
14 грудня 1918 р. селянське військо Зеленого увійшло до столиці, випередивши і Січових стрільців, і Директорію. Колони втягувалися Брест-Литовським шляхом під червоними прапорами і гаслами «Вся влада Радам!» та з великим портретом Тараса Шевченка попереду. Повстанці мали молодцюватий вигляд і співали «визвольних пісень» [21А].
Українські пісні в той день можна було чути на Жидівському базарі, Бібіковському бульварі, на Пирогівській, Фундуклеївській, Хрещатику — скрізь, де проходили зеленівці. За козацтвом сунула довга валка із сивовусими поважними дядьками, які, напевно, мріяли «трохи пограбить руських і жидів». Ні, вони не думали ярмаркувати по чужих кишенях, хотіли просто відібрати своє, і то якщо отаман дозволить.
«Українське село вливалося в Золотоверхий Київ — свою столицю, чорнозем змивав чужинецький намул, — згадував командир Гордієнківського кінного полку Всеволод Петрів. — Українська мова перестала бути в цю хвилину контрреволюційною… То був не сон. Я бачив ці веселі та грізні лави… бачив Дніпровську дивізію, сформовану без одного кадрового старшини, але карну (дисципліновану. — Ред.), як Січові Стрільці… Я бачив червоні стрічки під кокардами з тризубом, чув, як сивий дядько обозний кричав: «Пам’ятайте, хлопці, бережіть, що завоювали, бо це наша праця». В тих лавах, на вістрях їх багнетів, а не в універсалах міг прочитати кожний: «Віднині ми будемо господарями у своїй хаті…» [47, с. 623].
Молодцювато і бадьоро виглядало те селянське військо. Радісні кияни посунули за ним на Хрещатик. Повсюдно лунали крики «Слава!». Та раптом з боку Міської думи, де шалів від безсилої злоби «Протофіс», почулися постріли. Козацькі пісні обірвалися. Роздратовані спробою зіпсувати свято, зеленівці накрили хмарами куль це московське кишло промисловців і фінансистів.
«Здобувши Київ, зеленівці
