Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

- Вона знову від тебе відмовилася, так? - сумно питає малеча.

Я б сказав, що це питання застало мене зненацька, але не можу. І мені хочеться відповісти, так багато їй сказати... Я ніжно тягнуся до її сплутаних від сну кучерів, гладжу по волоссю і розглядаю бліде личко, милуючись маленьким сонячним ластовинням під нижніми повіками.

– Сьогодні ввечері Кімберлі приїде до нас, – обережно шепочу я.

Очі Олівії широко розплющуються, у них з'являється страх перемішаний з радістю, а ще незакінчене питання:

- Вона...

- Я не знаю, Олівія.

Мій голос віддає тихою хрипотою.

Кілька секунд ми мовчимо. Олівія виходить зі свого маленького заціпеніння, заворушившись, і протяжно видихає.

- Зрозуміло, - вона обережно вивільняє свої долоні, раптом відсторонившись. - Кейн, я хочу повернутись на танці. Ти... Відвезеш мене на заняття?

Я дивлюсь на неї. Цей невпевнений дитячий погляд, сумніви та страх осуду з мого боку. Не знаю, що змусило її передумати, але я страшенно радий, що вона так вирішила. Я посміхаюся і лагідно клацаю пальцем по її носику.

- Біжи, збирайся.

Олівія радісно киває, очевидно підбадьорившись моєю реакцією, і ховається за дверима своєї кімнати, тихо зачинивши їх.

Дивлячись на блакитні двері з фарбованого дуба, я не одразу зрушую з місця. Сьогодні Кімберлі приїде сюди. Я згадую емоції, що блиснули в очах сестри, і розумію, що не один я цього чекав.