Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі
По кімнаті плететься тьмяне світіння вечірніх сутінок, що ллється з відкритого вікна, легкий вітерець м'яко колише білий тюль, і від стін відбиваються химерні звуки машин, що проїжджають на вулиці. У кутку на письмовому столі тихо гуде не вимкнений ноутбук. Я ставлю паузу і закриваю вікно. Тиша довкола згущується, давлячи на мене вагою. Вона тягнеться по стінах, видирається на стелю і простягається далі, застрибуючи на мене, наче дике звірятко з порожнечі.
Я відчуваю неприродний холод у плечах і обіймаю себе, мені стає страшно через те, що мама може мати рацію. Я не знаю, яким хитромудрим чином, але їй це вдалося, - під моїми ногами немає звичної твердості, підлога розм'якшується, наче розплавлений на ковальському горні метал, страх бути покинутою Кейном зростає аморфною тінню наді мною, і я думаю: чому раптом я почуваюся так, ніби це вже сталося? Адже мені ніколи навіть на думку це не спадало. Металева окантовка дисплея з хвилину холодить шкіру пальців, і я застигаю в шаткому кроці від того, щоб вилити на Кейна свої страхи.
Кейн, ти ж не кинеш мене?
Я знаю, що це неправильно і так не має бути, але мені важко втихомирити вже розбурханий вітер. Я чекаю відповіді довго, і коли вона приходить, у ній немає ні грама того Кейна, що миттєво розпорошив би цю зростаючу тінь, яка все ще висить наді мною темною запиленою парою.
Чому ти так думаєш, Кімберлі?
Стримано, сухо. Я закушую губу, ігноруючи краплю сльози, що падає на стегно.
Я розмовляла з мамою.
Тепер вже Кейн зовсім не відповідає мені. Мене раптом накриває міні паніка, всі думки збиваються і мамин голос сплітається у вузлики десь навколо мозку, осідаючи на нього невидимим шаром попелу.
Я не можу уявити, щоб він так зміг вчинити. Я думаю про його довгі і ніжні пальці, що заправляють пасмо, яке норовить впасти мені на очі, бачу його посмішку і чую ласкаве «Кім», коли він залишає палаючі сліди поцілунків.
У мене починають тремтіти руки, сльози застилають очі, і я починаю плакати. Повірити в те, що я насправді не потрібна Кейну для мене щось на кшалт апокаліпсису. Тихі сльози непомітно стікають на моєму обличчі і капають на сорочку, промокуючи її тонким шаром моєї печалі, але яка до біса різниця?
На вулиці дме різкий порив вітру і краплі дощу починають заглушено відстукувати по склу. Гілки старого дуба розгойдуються і сильно б'ються у вікно, подібно до батога, що завдає пекучих ударів по моїй душі.
Кейна в мережі немає, він був там п'ятнадцять хвилин тому. Рівно стільки ж висить без відповіді моє прочитане ним повідомлення. Гілки коливаються сильніше і дощ б'є по склу все безжальніше. Серед усього цього буремного хаосу я помічаю ще дещо: стукіт у вікно, що плавно зливається з поривами вітру і важких крапель дощу, але він надто наполегливий і методичний, щоб сплутати його з погодніми явищами.
Я підходжу до вікна, бо бачу за ним чиюсь тінь. Піднімаю його вгору і з секунду спостерігаю, як через нього пролазить висока міцна постать, струшує каштанове волосся і різко опускає за собою вікно, заглушуючи удари дощу по склу.
- Кейн! - радісно усвідомлюю я і кидаюсь до нього. Він обіймає мене і я відчуваю, як схвильоване серце заспокоюється, хоч і чую у відповідь гірке й засуджуюче:
- Чому ти сумніваєшся в мені, Кімберлі?
Я розгублено розтискаю руки та відводжу погляд.
- Я не хотіла... Мама вирішила, що ти просто хочеш скористатися мною і я...
- Значить, ось як? Лише одна розмова з мамою і ти вирішила, що мені потрібно від тебе тільки це?
- Кейн, пробач мені...
- Кім, здається, я вже казав тобі, що чекатиму, і мені не важливо скільки часу для цього знадобиться. Я кохаю тебе і мені ніколи б навіть у голову не прийшло тиснути на тебе. Схоже, ти навіть близько не уявляєш, що я до тебе відчуваю і як у буквальному сенсі божеволію по тобі.
- Я знаю, Кейн, будь ласка, вибач! – молюся я. - Я не думала, що слова мами так зможуть зачепити мене...
- Дурна, - він притягує мене до себе, обіймає і кладе підборіддя мені на маківку. - Коли ти вже зрозумієш, як багато ти значиш для мене?
Я кутаюсь у його шию, вдихаю м'ятний запах, перемішаний із запахом цементного розчину і заплющую очі. Злюсь на себе, злюсь, злюсь. Ми стоїмо в єднанні так довго, що я відчуваю це по затеклих ступнях і руках, але яка до біса різниця, якщо я перебуваю в обіймах Кейна.
- Ти сьогодні ще працюєш? - мій голос потопає в м'якій тиші, бо дощ за цей час вщух, і за вікном час від часу лише слабо розхитуються, сором'язливо постукуючи в скло, гілки.
– Ні. На сьогодні я вільний. Мене затримав виконроб, тому я не міг тобі відразу відповісти.
У цей момент я відчуваю щось змішане із соромом та полегшенням, бо він не збирався ігнорувати мене. Я знаходжу в похмурій напівтемряві його долоню і ніжно стискаю її.
- Кейн, не йди. Залишися зі мною, - тихо молю я. Мій голос теплий і лагідний, я справді цього хочу.
Пальці Кейна обережно сплітаються з моїми. Я відчуваю, як він поправляє моє норовляче впасти на очі пасмо і ніжно цілує у скроню.
- О четвертій ранку я піду, - шепоче він і я на мить заплющую очі, обплетена цим неймовірно мелодійним голосом, а тому навіть забуваю про те, щоб замкнути двері, хоча втім, нам це зараз і не потрібно.
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно