Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Я не з першого разу потрапляю ключем у замкову щілину, оскільки сутінки, що впали на вулицю, розмивають зір. Двері, як на зло, голосно рипають. Я відкриваю їх і безшумно заходжу в еркер, тихо видихаю і одразу ж розслабляюсь, тому що домом панує непроглядна темрява.

По обличчю безконтрольно пливе посмішка, бо я все ще бачу перед собою обличчя Кейна. І навіть якщо б мене застукали і влаштували скандал за пізнє повернення, я все одно понад усе чекатиму нашої наступної зустрічі. Але тут у вітальні епічно спалахує світло і я здригаюся, спіймавши очима витончену жіночу фігурку. 

Мама, наче строгий наглядач, сидить на дивані тілесної обшивки, в затягнутому на талії вечірньому бежевому халаті. Її денна укладка трохи скуйовдилась і тонесенькі пасма вибиваються з ореолу голови, губи щільно стиснуті в тоненькі полоски. Жовтий круг абажура освітлює її руку поруч з вимикачем, нашу сімейну фоторамку, зроблену два роки тому, і відсунутий на кут органайзер. 

- Мамо, - полегшено випускаю з живота повітря, бо ж справді злякалася.

- Чому ти так пізно, Кімберлі? - запитує мама.

Я стягую з плеча ремінь сумки-листоноші і кидаю на підлогу, не надаючи уваги її суворому голосу. Опускаюся, щоб розв'язати шнурування криперів і заодно пояснюю:

- Ми з Елайною довго не могли вирішити завдання з геометрії. Вона ж із двома зірочками, це рівень для першого курсу коледжу. Гадки не маю, навіщо її поставили до шкільної програми, але ми все розв'язали і слово честі навіть ні разу не підглянули у ГДЗ, - спокійно закінчую, складаючи білі кросівки поряд з маминими бірюзовими човниками, що замикають ідеально рівний взуттєвий ряд всього сімейства. 

Підхоплюю ремінець на плече і ставлю ногу в напрямку вперед, але застигаю, бо не відразу розумію, що бачу.

Мама випростується на весь свій не більший мого зріст і в її руці чарівним чином виростає розміром з долоню ручна листівка у вигляді червоного серця.

- Що це? - її тон льодіє, як викинута в сорокаградусний мороз вода.

А в мене навпаки створюється відчуття, наче хтось роздмухав багаття жаркого полум'я всередині, яке пропалює мої нутрощі, тому що вона тримає листівку, яку мені подарував Кейн. Його найперший подарунок. Напевно, я маю зараз до кінця догоріти, захлинутися в паніці й жаху, але почуття несправедливої образи несподівано бере гору. 

- Навіщо ти рилась у моїй кімнаті, мамо?

- Я питаю, це від нього? - Голос стає ще безжальнішим, він тисне, і я здаюсь:

- Так.

Мати розриває навпіл листівку, а ніби серце.

Я скрикую, як від удару.

- Мамо!

- До тебе Стен заходив, - каже оманливо спокійно, з надривом. - Приніс квіти, хотів запросити тебе до кіно. Він чекав на тебе дві години, а я сказала, що ти затримуєшся у подруги.

- Ох... - сором'язливо відводжу очі. З відчуттям схвильованого рум'янцю, пробігаючого щоками, починаю поспішно виправдовуватися, спостерігаючи, як світло спалахує тепер вже на кухні. - Мені шкода. Ми з Елайною не думали, що так довго возитимемося з домашнім завданням. Але, мамо, нам ще кілька таких завдань, і з такими успіхами ми скоро взагалі не лягатимемо спати!

Мама зупиняється за острівцем і впирається у нього випрямленими руками. Сірі очі навіть не моргнули.

- Навіщо ти мені брешеш, Кімберлі?

- Я не брешу...

- Я дзвонила її матері, вони вже два дні як відлетіли на Аляску.

Моє серце тривожно тьохкає.

- Мамо... Я все поясню...

Але вона навіть слухати не бажає.

- Ти була з ним? - Заводиться з півоберту, жорстко вичитуючи мене ніби нерадиву дитину. - Скільки це вже триває, Кім? Скільки ти приховуєш це від нас із батьком? Ти ж казала мені, що цього більше не повториться. Що він з тобою зробив? Змусив? Погрожував? Спокусив і знеславив тебе?

- Мамо! - сконфужено вигукую, відчуваючи сором і водночас злість. Мені навіть стає все одно, що я дозволила собі підвищити голос. - Не говори так про нього! Кейн нічого мені не зробив! Він поважає мене і поки що навіть пальцем не доторкнувся!

Її обличчя стає білим, як крейда. 

- Що значить поки що? - у голосі матері деренчить загроза, але я не відчуваю страху. Саме тому, скинувши підборіддя, впевнено озвучую, дивлячись їй в очі:

- Сьогодні він зробив мені пропозицію, і я погодилася. Скоро я закінчу школу, і як тільки мені виповниться вісімнадцять, я вийду за нього заміж, - тут я навмисне зупиняюсь, вагаючись, бо знаю, що моє зізнання доб'є її. І все-таки вимовляю:

- Я кохаю його, мамо.

Губи матері біліють, наче її точно схопив інфаркт. Долоня жорстко плескає по столу, змушуючи здригнутися.

- В кімнату. Живо, - наказує тоном, що на волосині від зриву. - Більше ніяких посиденьок з подружками. Ти під домашнім арештом. Генрі відвозитиме тебе і забиратиме зі школи за розкладом. І щоб я більше не чула від тебе про цього жебрака, - в напіврозвороту висовує з-під острівця кошик, одним помахом змітаючи розірваний подарунок у сміття.

- Але мамо! 

- Завтра ти йдеш зі Стеном у кіно. І це не обговорюється.

Очі наливаються сльозами і силует мами розмивається переді мною, я схлипую від незаслуженого болю.

- Навіщо ти так, мамо? Чим кращий Стен? Тим, що має гроші? Мажорний син багатих адвокатів, який витрачає їх куди попало? Та він навіть не заробив їх сам і гадки не має, як це робити!

Обличчя матері не здригається.

- Не випробовуй моє терпіння, Кімберлі. Іди до своєї кімнати і лягай спати, доки я не покликала батька.

Батька... Звісно, батька. Я закушую губу, кидаючи на неї погляд, повний розчарування, образи й нерозуміння. Коли ти стала такою, мамо? Як ми дійшли до цього? Адже ж колись у нас все було зовсім по-іншому... 

- Не в грошах щастя, мамо, - мій голос гасне і в ньому немає іскри. - Жаль, що ти цього не розумієш.

Я розвертаюсь і швидко дубаю ногами по сходах коричневого дуба на другий поверх, ігноруючи падаючі зі щік безсильні сльози...