Клянусь, я твоя - Поліна Ендрі

Стен стискає мох долоні в своїх і відступає на півкроку. Я не знаю чому, але я застигаю, не в змозі зрушити з місця. Мої думки роєм бджіл витають повз мою свідомість, нездатні осісти в мозку і сформуватися в зрозумілі мені відчуття. Напевно, мій мозок зазнав надто великого шоку, тому я не відразу усвідомлюю, що тут взагалі відбувається і навіщо він підвів мене до сцени. Краєм вуха я вловлюю, що в залі стало якось надто тихо. Звідкись долинають слабкі перешіптування і присвистування, але я чую їх ніби крізь товстий шар вати. І наче в сповільненій зйомці спостерігаю, як Стен відпускає мої руки і посміхається. В очах його вбивча і полум'яна рішучість. Він опускається на одне коліно і розкриває переді мною червону коробочку з каблучкою.