Клянусь, я твій - Поліна Ендрі

І я думаю, звідки в ній це береться - така безумовна, неоглядна влада над моїм самовладанням? Чому я ніби з ланцюга зриваюся щоразу, коли вона потрапляє у поле мого зору? Чому крижані мурашки пробігають по моїй потилиці, варто мені почути її голос? Чому мені так хочеться прямо зараз увірватися до неї в номер?..

Я знаю, що дав їй час "подумати". Що сам хотів, щоб вона вирішила, чи потрібні їй ці дивні та болючі стосунки з таким, як я, коли навколо є і завжди будуть інші чоловіки, які жадібно пускають слини на мою Кім. І я без сорому і без краплі вини скажу, що я готовий розірвати їм пащу і холоднокровно вбити тільки за один хтивий погляд у її бік, хоча сам я далеко не святий і гадки не маю, скільки у мене насправді було дівчат. 

То що б сказала Кім, якби знала про це? Погодилась би провести зі мною ту ніч, дивлячись у вічі монстру, який виглядає на неї з темряви своєї мерзенної розпусної самотності?

Але вона не знала. Можливо, тому впустила мене в себе минулої ночі, дозволяючи моїй лютій похоті взяти своє. Я вмовляв себе, що це вона все вирішила - вона сама прийшла до мене в дім, але внутрішній голос у голові не вирвеш з динаміка: якби вона не прийшла до мене вчора ввечері, я сам би прийшов до неї цієї ночі. Або завтра. Або в якийсь інший день, чекаючи її з чергового чортового інтерв'ю, як справжнісінький маніяк, я б вистежив її і загнав у пастку.

Я знаю, що дав їй час "подумати"...

Довгі пронизливі гудки без відповіді майже не тривожать, у моїй голові більше немає думок, а голос глухий, ніби його пропустили крізь вату. Мій голос ніби чужий.

- Алло. Я лишився в готелі. Може мені повернутися?.. Точно сама впораєшся? Добре. Тоді залиш нічник увімкненим і можеш включити свій улюблений звук на Дискавері. Ще можеш взяти мою ковдру і обкласти ліжко, так тебе ніякий монстр точно не дістане. Завтра в тебе знову ранкове заняття, я постараюсь повернутись і... О, ну, ок, я знову винен. Звичайно ж, ти доросла та самостійна і ти можеш доїхати на заняття автобусом. Так, і тобі спокійної. Сестричко.

Напівтемряву спальні прорізає тонка смужка самотнього світлового променя від вуличного ліхтаря, вона тягнеться по стінах, видирається на стелю, на шляху освітлюючи фіранки, що плавно коливаються, широку балку карниза і стельовий світильник. Я прикриваю очі і вслухаюся в звуки, що долинають з вулиці, які плавно перетікають у власні голоси, що піднімаються звідкись із найдревніших глибин душі. Щось, що нашіптує мені на вухо подібно голосам світлого та темного ангелів. Настав час подивитися правді в очі, - вона потрібна мені набагато більше, ніж я їй.

Цього вечора я чекав на неї, але вона так і не прийшла.