Відьмина служба підтримки - Юлія Богута

— Які ще діти??? — здивувалися в унісон батьки. — Їх багато?

— Навіть не уявляєте скільки... Арчі, Олівія, Люсі, Камі, — після кожного імені їх лиця мали такий вираз, що я навіть слів не змогла дібрати. Щось середнє між "ура, в мене є внуки!", "коли вони встигли?!" І "тепер точно не відкараскаються".

Коли минуло двадцяте ім'я і третя стопка самогону, я вирішила зжалитись над печінками батьків і познайомила зі всім меблепарком.  Якщо моя мама ще спокійно відреагувала на це (все ж таки та сама іноді оживляла речі), то для Хоума старшого це виявилось занадто. Але матінка люб'язно пообіцяла зайнятись його здоров'ям, аби вони разом дочекалися вже реальних внуків. В тому, що вона його поставить на ноги я навіть не сумнівалася. Ця жінка, схоже, мала хист до некромантії, бо могла навіть мертвеця поставити на ноги.

Втім, розмови про дітей настільки дістали, що я подарувала їм в дорогу по столовому набору. В якості демо версії внуків, аби вони відчули всю насолоду, як це бути бабусею та дідусем. Витримки їм вистачило рівно на неділю, а потім вони повернули подарунки назад. Зате більше не сумнівалися, що ми не розійдемося. Все ж таки меблепарк з'єднував нас набагато міцніше за кредити, дітей та спільну іпотеку. Він був нашою сім'єю.