Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є

Те, як її виховали недбалі батьки, життя, яким вона жила до та навіть під час свого першого шлюбу і про яке ми намагаємося не говорити… я часто помічав, що її кодекс поведінки відрізняється від того, до якого я звик у нас удома. Шлюбні узи не завжди такі святі. Підозрюю, ба навіть маю докази, що він дає їй гроші. Гроші, прости мене, Боже, за такі слова, — це наразі єдиний шлях до її серця».

Ось воно, те речення, яке я не міг забути, яке не виходило мені з голови. На місці, де лист згортався, слова були нерозбірливі, та нарешті я знайшов слово «Рейнальді».

«Я приходжу на терасу, — писав Емброуз, — і зустрічаю там Рейнальді. Побачивши мене, обоє замовкають. І мені лишається тільки уявляти, що вони обговорювали. Якось, коли вона пішла до вілли, а ми з Рейнальді залишились удвох, він раптом запитав мене про мій заповіт. Він його побачив випадково, коли ми одружилися. І сказав, що нині, якщо я помру, то лишу свою дружину без спадку. Я це знав і накидав новий варіант, який виправив би це непорозуміння, я був готовий підписати його, засвідчити, якби був певен, що її непомірні трати — це тимчасова проблема, яка скоро минеться, а не ускладниться.

За цим новим заповітом, до речі, їй пожиттєво переходив би будинок та маєток, за умови, що управляти ними маєш виключно ти, а після її смерті ти отримав би все у свою власність.

Він усе ще не підписаний, із причини, про яку я тобі розповів.

Дивися: Рейнальді запитував про заповіт, Рейнальді звернув мою увагу на недоліки того варіанту, який зараз є законним. А вона про це не говорить ані слова. Зі мною. А от чи говорять вони про це між собою? Що вони говорять одне одному, доки мене немає поруч?

Усе це сталося в березні. Маю зізнатися, я нездужав, майже сліпнув від болю, і Рейнальді заговорив на цю тему, враховуючи притаманну йому обачливість, бо гадав, що незабаром я можу померти. Може, так воно й є. Може, вони цього не обговорювали. Я не дізнаюся. Та зараз я все частіше помічаю на собі її погляд, чатуючий та дивний. А коли обіймаю її, здається, ніби вона боїться. Боїться чого чи кого?

Два дні тому — власне, чому я й вирішив тобі написати — у мене знову стався напад тієї ж гарячки, яка не відпускала в березні. Напад був раптовий. Мене нудить, мучить біль, який змінюється несподіваним розумовим збудженням, я майже божеволію і заледве стою на ногах від запаморочення. Згодом це теж минає і мене охоплює непереборне бажання спати, я падаю на підлогу або в ліжко, не в силі поворухнутися. Не пам’ятаю, щоб батько так страждав. Головний біль — так, як і деякі проблеми з темпераментом, та інших симптомів не було.

Філіпе, хлопчику мій, єдина людино на цілому світі, якій я можу довіряти, скажи мені, що це все означає, і якщо зможеш, приїжджай до мене. Нічого не кажи Нікові Кендалу. Нікому нічого не кажи. Ба більше — не пиши ані слова у відповідь, просто приїжджай.

Одна думка мене тривожить, не лишаючи й хвилини спокою. Вони що, намагаються мене отруїти?

ЕМБРОУЗ».

Цього разу я не сховав листа в записник. Я розірвав його на дрібні шматочки і втоптав у землю каблуком. Кожен шматочок я намагався ховати в окремому місці. Записник був геть розмоклий від довгого перебування в землі, тож я одним рухом розірвав його надвоє. Кожну з половин я викинув через плече, і вони попадали в папороть. Потім я пішов додому. Я увійшов до вестибюля і, ніби постскриптум до листа, з’явився Сікомб із поштовою сумкою, яку хлопчина привіз із міста. Він чекав, доки я її відкрию, і там, посеред кількох листів, що призначалися мені, один був для Рейчел зі штампом Плімута. Мені вистачило одного погляду на тонкий павучий почерк, щоб зрозуміти — лист від Рейнальді. Здавалось, якби не Сікомб, я узяв би листа собі. Та не лишалося нічого іншого, окрім як віддати його Сікомбові, щоб той відніс його нагору до Рейчел.

Дивно також було те, що коли я піднявся до неї трохи згодом, не обмовившись про свою прогулянку чи де я взагалі був ні словом, уся її різкість минула. Повернулася стара знайома лагідність. Вона простягла до мене руки й усміхнулася, запитала, як я почуваюся та чи добре я відпочив. Про отриманий лист вона не сказала нічого. За обідом я міркував, невже те, що було в листі, так підняло їй настрій? І доки я їв, усе намагався уявити собі той лист, що саме Рейнальді міг їй писати, як він до неї звертався — коротко кажучи, чи був той лист любовним. Написано було, певно, італійською. Та все ж деякі слова я зміг би розібрати. Вона навчила мене кількох фраз. У будь-якому разі, я з перших же слів зрозумів би, що за стосунки мали ці двоє.

— Ви дуже мовчазний. Усе гаразд? — запитала вона.

— Так, я добре почуваюся, — відповів я, після чого зашарівся, ніби вона прочитала мої думки і здогадалася, що я запланував.

Після обіду ми пішли до її будуару. Вона приготувала tisana, як завжди, і розлила собі й мені по чашках. На бюро лежав лист Рейнальді, напівприкритий носовичком. Я не міг відвести від нього очей, зачарований. Чи тримався б формальностей італієць, який пише коханій жінці? Чи відпливши з Плімута, роздумуючи про тижні розлуки попереду, добре пообідавши, випивши бренді та закуривши сигару, він, усміхаючись від задоволення, відкинув поштивість і дозволив собі вилити почуття на папері?

— Філіпе, — сказала Рейчел, — ви не відводите очей від кутка кімнати, ніби примару там побачили. В чому річ?

— Повірте, ні в чому, — відповів я.

І вперше збрехав, опустившись на коліно поруч із нею, вдаючи раптовий прилив палкої любові, щоб спинити її від подальших розпитувань і щоб вона забула про лист, лишивши його там.

Пізніше тієї ж ночі, знаючи, що вона спить, я зайшов до її кімнати зі свічкою, поглянув на неї й переконався, що так воно і є, а потім повернувся в будуар. Носовичок