Містичний вальс - Наталія Очкур

— Я поділюся з тобою своїм сіном, — пообіцяв він.

— Поділись краще теплом, — Світлана видихнула це, сама собі дивуючись. — Тут ми кохались вперше, пам’ятаєш?

— Я не забуду цього, аж доки буду жити. Нехай зітреться з пам’яті моєї ім’я моє, і назва цього краю — тебе я пам’ятатиму довіку. Пройдуть роки, сторіччя, нас не буде, та те, що зараз є у наших душах, вогонь любові — він не помирає. Він буде вічно, так, як вічне Світло.

Олесь не міг принести їй традиційної присяги, бо мав дружину, і присягнувся в тому, на що мав право. Все правильно, все так і має бути. То чому ж вона розплакалась, почувши ці слова?

— Скажи, мій любий, — підступно поцікавилась Лана, коли вони вже повертались до міста, — ти що, свою корону ніколи не знімаєш?

— Знімаю, — король насупився — він відчував якусь каверзу в цьому на перший погляд невинному, сиропним голоском поставленому питанні. — Коли хворію, ти ж бачила, і на ніч — це теж тобі відомо. А чому ти питаєш?

— Та так… на думку спало дещо.

— Що?

— Нічого.

— Та що, кажи уже, як почала!

— Ти міг би зняти її зараз, тут — для мене?

Олесь оторопів.

— Для чого?

Вуста дівчини склалися в присилувану посмішку.

— Та ні, не треба, милий, вже не треба. Я дістала відповіді на всі свої питання — щойно.

Бал Великого Врожаю, або, як його ще називали, Осінній Бал Достатку відбувається в Рутенії щорічно, на початку вересня, пояснювала Зоряна, сидячи в покоях подруги з мискою, повною стиглого, соковитого рожевого винограду. Перший осінній місяць, до повного захвату Світлани, називався тут так само, як і в Україні — вереснем. І на нього — на бал, звісно, а не на вересень — запрошуються всі, хто опиняється у місті на той час. Селяни, ремісники, купці, шляхтяни — всі приходять до королівського палацу, розряджені у свій найкращий одяг, щоб послухати співи і потанцювати. Бал триває до світання, а передує йому невеличка офіційна частина, щось на кшталт доповіді про стан сільського господарства в Рутенії, котру виголошують прибулі з різних частин країни, а узагальнює всюдисущий Світозар. До нинішнього Балу Врожаю залишалось три дні.

— Ти вже вирішила, що вдягнеш? — прожувавши виноградинку, спитала Зоряна. Лана ліниво всміхнулась — у всі віки, селянка чи панянка, жінка залишається жінкою.

— Хіба мене запрошено?

— На Бал Достатку приходять без запрошення. То як?

— Не знаю. В мене нема нічого, окрім того, у що я вдягнута. До слова, Зоряно, все хотіла спитати, та слушної нагоди не траплялось — ота сукня, чорна, оксамитова, у котру я вбиралась, коли ходила до Олеся… до володаря, а вся моя одежина була випрана… чия вона?

— Її, — Зоряна виплюнула це ім’я разом із виноградною кісточкою.

— Ти не додала звичайне «королеви».

— Хай її королевою називає той, хто щиро в це вірить.

— У що?

— Та в те, що пиха і королівська гідність — то одне і те ж!

— І ти не боялась кари, коли брала, не спитавшись, її сукню?

— Думаєш, вона б помітила? — Зоряна засміялась. — В неї тих суконь без ліку, і зранку вона просто відчиняє скриню і одягає те, що лежить нагорі. Я знаю, я служила в неї покоївкою. Себе не тямила від щастя, коли мене призначили до тебе, хоч це і є пониженням. Та ти така спокійна, лагідна… А Ія… королева Ія, — з глузливим притиском на слові «королева» виправила сама себе Зоряна, — мене терпіти не могла.

— Чому?

— Тому, що наші з Романом заглядання їй діяли на нерви. Доки я працювала там, і він не вилазив із її покоїв, їй те було, як ніж у серце.

— Розумію. Важко дивитись на закоханих, самій при цьому…

— Не вміючи кохати, — закінчила Зоряна. — Гляди, бо я розплачусь. Якщо ти думаєш, що Ія страждала від того, що її ніхто не любить, то це не так. Вона страждати взагалі не вміє.

— Тебе послухати, так це не жінка, а деревина.

— Швидше камінь. Бо в дереві є сік, то ніби кров. А в камені лиш холод. Та байдуже, — Зоряні набридло, вочевидь, обговорювати королеву, і Лана, як би не цікавила її холодна жінка Олекси, мусила змиритись. — Я дістану тобі якесь вбрання.

— Навіщо? Піду в тому, що зараз на мені.

— Не підеш, — спокійно, але твердо відмовила Зоряна. — Я не допущу того, щоб поруч із тією павичкою ти виглядала, як сіренька птаха.

— Олесь мене кохає не за одяг.

— Та й мене Ромко не за одяг кохає, інакше б він на мене і не глянув. Та тут справа принципу — ти ж так се називала?

Лана всміхнулась. Усі її слова,