Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Джек Февелл? — повторила вона. — Так, це ім’я мені відоме. Хвилиночку. Джек Февелл. Звісно. Жахливий пройдисвіт. Бачилася з ним одного разу сто років тому.

— Учора він приїздив до Мендерлея побачитися з місіс Денверз.

— Невже? О, ну що ж, мабуть, так і мало статися…

— Чому? — поцікавилась я.

— Гадаю, він кузен Ребекки, — відповіла вона.

Я була надзвичайно здивована. Цей чоловік — її родич? Я не могла уявити собі брата Ребекки таким. Джек Февелл — її кузен.

— О, — мовила я. — О, я й не думала.

— Мабуть, він часто бував у Мендерлеї, — припустила Беатріс. — Не знаю. Не можу вам сказати. Я дуже рідко туди їздила.

Вона почала поводитись різкувато. В мене склалося враження, що їй не хотілося говорити на цю тему.

— Він не надто мені сподобався, — зізналась я.

— Так, — відказала Беатріс. — Зрозуміло.

Я почекала, але вона більше нічого не сказала. Я вирішила, що розумніше буде не розповідати їй про те, що Февелл попросив мене, щоб його візит залишився таємницею. Це могло б призвести до певних ускладнень. Окрім того, ми вже під’їжджали до мети нашої подорожі, білої брами та гладенької вимощеної гравієм алеї.

— Не забувайте, що старенька майже нічого не бачить, — промовила Беатріс, — і зараз вона зробилася не надто тямущою. Але я зателефонувала її медсестрі й повідомила, що ми приїдемо, тому все буде гаразд.

Будинок був великий, із фронтонами, збудований із червоної цегли, здається, пізньої вікторіанської доби. Він не був привабливим. З першого ж погляду було видно, що це один із тих будинків, за якими наполегливо доглядає величезна кількість слуг. І все — заради однієї майже сліпої старої.

Двері відчинила охайна покоївка.

— Доброго дня, Норо! Як поживаєте? — привіталася Беатріс.

— Дуже добре. Дякую, мадам. Сподіваюсь, у вас усе добре?

— О, так, у нас усі просто пашіють здоров’ям. А як старенька, Норо?

— Доволі по-різному, мадам. Одного дня добре, іншого — погано. Але сьогодні їй не надто зле. Я впевнена, що вона вам зрадіє.

Покоївка з цікавістю поглянула на мене.

— Це місіс де Вінтер, — сказала Беатріс.

— Так, мадам. Доброго дня, — мовила Нора.

Ми пройшли вузькою залою та заставленою меблями вітальнею до веранди, яка виходила на квадратну галявину з підстриженою травою. На сходах веранди було багато кам’яних ваз із яскравою геранню. В кутку стояв інвалідний візок. У ньому, підперта подушками й укрита шалями, сиділа бабуся Беатріс. Коли ми підійшли ближче, я помітила, що вона дуже схожа на Максима, і це справляло моторошне враження. Ось таким був би Максим, якби дуже постарів і осліп. Медсестра, що сиділа поряд, підвелася зі стільця й вклала закладку до книжки, яку читала вголос. Усміхнулася до Беатріс.

— Як поживаєте, місіс Лейсі? — сказала вона.

Беатріс потисла їй руку й познайомила зі мною.

— У старенької гарний вигляд. Не знаю, як їй це вдається у вісімдесят шість. А ось і ми, бабусю, — сказала вона гучніше, — приїхали живі-здорові.

Бабуся поглянула в наш бік.

— Люба Бі, — промовила стара леді, — як мило, що ти приїхала мене провідати. Але в нас тут так нудно, тобі не буде чим зайнятися.

Беатріс нахилилась і поцілувала її.

— Я привезла з собою дружину Максима. Вона хотіла приїхати й побачитися з вами раніше, але в них із Максимом було стільки справ.

Беатріс штрикнула мене в спину.

— Поцілуйте її, — пробурмотіла вона.

Я також нахилилась і поцілувала стареньку в щоку.

Бабуся торкнулася пальцями мого обличчя.

— Ви дуже мила, — проказала вона, — як добре, що ви приїхали. Я дуже рада вас бачити, люба. Треба було взяти з собою Максима.

— Максим у Лондоні, — відповіла я, — він повернеться лише сьогодні ввечері.

— Можливо, привезете його наступного разу, — мовила бабуся. — Сідайте в це крісло, моя люба, щоб я могла вас бачити. А ти сідай з іншого боку, Бі. Як там милий Роджер? Неслухняний хлопчисько, ніколи до мене не приїжджає.

— У серпні приїде, — прокричала Беатріс. — Він закінчує Ітон і їде до Оксфорда.

— Ой лишенько! Справжній юнак. Я його й не впізнаю.

— Він тепер вищий за Джайлза, — сказала Беатріс.

Вона продовжила говорити, розповідаючи про Джайлза, Роджера, коней і собак. Медсестра дістала в’язання й вправно застукотіла спицями. Надзвичайно бадьора й радісна, вона повернулася до мене.

— Як вам Мендерлей, місіс де Вінтер?

— Дуже подобається, дякую, — відповіла я.

— Прекрасне місце, чи не так? — мовила вона, брязкаючи спицями. — Звісно, тепер ми туди не їздимо, вона більше не може. Шкода, я так любила бувати в Мендерлеї.

— Вам варто якось завітати до нас самій, — запропонувала я.

— Дякую, я б залюбки. Сподіваюсь, містер де Вінтер почувається добре?

— Так, чудово.

— Ви провели медовий місяць в Італії, так? Ми так зраділи листівці з видом, яку прислав нам містер де Вінтер.

Я задумалась, чи вона використовувала слово «ми» в королівському значенні, а чи мала на увазі, що Максимова бабуся й вона — одне ціле.

— А він надсилав? Щось не пригадую.

— О, так, ми були в такому захваті! Обожнюємо всілякі такі речі. Знаєте, в нас є альбом для вирізок і ми вклеюємо в нього все, пов’язане з родиною. Тобто все приємне.

— Як мило, — сказала я.

З іншого боку до мене долинали уривки з розмови Беатріс.

— Нам довелося приспати старого Стрілка, — казала вона. — Пам’ятаєте старого Стрілка? Найкращий мисливський пес, який у мене будь-коли був.

— Ой лишенько! Вже немає старого Стрілка? — перепитала бабуся.

— Так, бідолашний. Осліп на обидва ока, розумієте.

— Бідний Стрілок, — луною відгукнулася стара леді.

Я подумала, що було не надто тактовно говорити про сліпоту, й поглянула на медсестру. Та досі стукотіла спицями.

— А ви полюєте, місіс де Вінтер? — поцікавилась вона.

— Ні, на жаль, ні, — відповіла я.

— Можливо, колись полюбите. В цій частині світу всі захоплюються полюванням.

— Так.

— Місіс де Вінтер надзвичайно любить мистецтво, — повідомила медсестрі Беатріс. — Я розповідала їй, що в Мендерлеї є багато місць, які самі просяться на папір.

— О, так,