Платформа - Мішель Уельбек

у нього це почуття. У кухні він знайшов пляшку початого рому. Уже щось. Зі своєї кімнати він по черзі набрав номери трьох дівчат, з якими познайомився по Інтернету. Кожного разу спрацьовував автовідповідач. Мабуть, вийшли десь «попрацювати». Так, вони були сексуальні, модні, симпатичні, але коштували йому дві тисячі франків за вечір. Врешті-решт, це ж принизливо. Як він міг дійти до такого життя? Він мав би вийти у світ, завести нових друзів, не так багато працювати. Він знову подумав про «Афродіту», вперше усвідомивши, що начальство може й не схвалити його ідею. Зараз у Франції не дуже прихильно ставляться до сексуального туризму. Звісно, він міг би представити Легену дещо прикрашений варіант, але Еспітальє недурний, він одразу відчує небезпеку. Але ж іншого вибору в них немає. Їхнє становище на ринку з пропозицією турів для середньостатистичних туристів було явно програшним у конкурентній боротьбі з «Клоб Мед», слід спробувати це довести. Порившись у шухлядах стола, він витяг звідти хартію «Орор», яку засновники склали десять років тому і яка була вивішена абсолютно у всіх готелях групи. «Дух «Орор» — це мистецтво поєднувати навички та вміння, строго дотримуватись традицій, не забуваючи про сьогодення; це уява та гуманізм, спрямовані на досягнення певної форми досконалості Чоловіки та жінки, які працюють в «Орор», несуть у собі унікальне культурне надбання: вміння приймати гостей. Вони знають обряди та звичаї, які змінюють буденне життя на мистецтво жити, а найпростіші послуги — на особливі привілеї. Це професія, мистецтво: в цьому полягає талант цих людей. Створювати найкраще, щоб потім поділитись ним з іншими, вигадувати сфери задоволення та насолоди — ось що надає «Орору» неймовірного аромату французьких парфумів по всьому світу». Раптом він усвідомив, що все це нудотне базікання якнайкраще підійшло б мережі добре організованих борделів. Мабуть, на цьому можна зіграти з німецькими туроператорами. Всупереч здоровому глузду деякі німці продовжують вважати Францію країною галантності та справжньої високої любові Якщо велика німецька туристична компанія погодиться включити клуби «Афродіти» до свого каталога — це вже буде великий успіх, точка відліку, бо ще жодному туроператору не пощастило зробити це. Він вів переговори з компанією «Некерманн» стосовно продажу клубів у Північній Африці, але існує ще «TUI»[66], який відхилив їхню пропозицію через те, що вони непогано почуваються у сфері недорогого масового туризму. Схоже, їх зацікавить проект, спрямований на більш конкретну групу споживачів.

11

З самого ранку понеділка він почав налагоджувати перші контакти. Удача явно йому посміхалась: на початку наступного місяця Готфрід Рембке, голова правління «TUI» приїздить на кілька днів до Франції і вони зможуть пообідати разом. А перед цим, якщо вони вишлють йому друкований варіант проекту, він із задоволенням ознайомиться з ним. Жан-Ів увійшов до кабінету Валері, щоб повідомити їй цю новину; вона була приголомшена і спантеличена. Річний оборот концерну «ТІЛ» становив 2 5 мільярдів франків — утричі більше, ніж у «Нікерманна» та вшестеро більше, ніж у «Нувель Фронтьєр». Він був першим туроператором у світі.

Решту тижня вони готували якомога більш переконливі аргументи. З фінансової точки зору проект не потребував серйозних інвестицій: трохи обновити меблі, обов’язково змінити декор, надати йому «еротичного» звучання. Вони досить швидко зійшлися на назві «Туризм зачарування», яку слід було вживати у всіх документах компанії. Найважливішим був той факт, що проект дозволяв сподіватись на зменшення постійних видатків: жодних спортивних змагань, дитячих клубів. Більше не треба буде платити дипломованим вихователькам, інструкторам-яхтсменам, стрілкам з луку, спеціалістам з аеробіки, підводного плавання, ікебани, фахівцям з розпису по емалі чи шовку. Після перших же розрахунків Жан-Ів, на свій превеликий подив, переконався, що навіть з усіма витратами щорічна собівартість клубів мала знизитися на двадцять п’ять відсотків. Він тричі робив свої обчислення і кожного разу отримував той же результат. І це при тому, що він планував на двадцять п’ять відсотків збільшити тарифи, тобто він розраховував вийти на середні ціни рівня «Клоб Мед». Рівень рентабельності збільшувався на п’ятдесят відсотків. «Твій приятель просто геній!» — сказав він Валері, коли та повернулася до свого офісу.

Останніми днями на підприємстві панувала трохи дивна атмосфера. Зіткнення, які трапились протягом вихідних у Еврі, не були таким уже й незвичайним явищем, але семеро загиблих — це вже занадто. Багато працівників, особливо серед тих, хто працював у компанії давно, мешкали зовсім поруч. Спочатку вони жили в бараках, будівництво яких розпочалось майже відразу з основним офісом компанії. Згодом дуже часто вони брали у банку кредит на будівництво власного будинку. «Мені їх шкода, — якось сказала мені Валері. — Всі вони мріють про спокійне життя десь у провінції. Проте виїхати прямо зараз вони не можуть — тоді вони багато втратять з пенсії. Мені розповіла про це телефоністка. Їй залишилось три роки до пенсії. Вона мріє купити будиночок у Дордоні, вона родом звідти. Але зараз туди перебралося багато англійців, і ціни стали неймовірно високими, навіть за скромну халупу. З іншого боку, різко впали ціни на її теперішнє помешкання, бо всі знають — тут жити небезпечно. Вона продасть цей будинок за третину його вартості.

«Мене здивували секретарки на третьому поверсі. Коли я прийшла до них о пів на шосту, щоб надрукувати службову записку, вони всі були зайняті в Інтернеті і пояснили, що відтепер тільки так і роблять покупки, так надійніше та безпечніше: вони повертаються додому і вже там очікують на поставщика».

Упродовж кількох наступних тижнів загальний психоз не тільки не знизився, а навпаки — посилився. У пресі тепер постійно говорилось про вбитих вчителів, зґвалтованих виховательок, пожежні машини, закидані коктейлями Молотова, інвалідів, викинутих з вікон потягів через те, що вони «не так» подивились на ватажка банди. Газета «Фігаро» досхочу експлуатувала цю тему. Якщо читати про таке щодня, то складається достовірне враження, що країна прямує до громадянської війни. Починались передвиборні перегони, тому проблема безпеки всерйоз турбувала Ліонеля Жоспена[67]. Бодай як, але здавалося малоймовірним, щоб французи знову проголосували за Жака Ширака: він набув надто дурного та карикатурного вигляду, який шкодить загальному міжнародному іміджу країни. Коли бачиш, як цей високий простак, схрестивши руки за спиною, відвідує сільськогосподарську виставку або керує засіданням глав держав, мимоволі починаєш відчувати щось на зразок сорому, сконфуженості, його стає шкода. Ліві, які були неспроможні зупинити ріст насильства, тримались гідно: винувато погоджувалися з поганою, навіть дуже поганою статистикою, закликали не піддаватись на політичні провокації, нагадували, що праві свого часу теж нічого хорошого не