Та сама я - Джоджо Мойєс

– Містер Ґопнік повернеться о шостій тридцять сьогодні ввечері. Одягни перед зустріччю уніформу.

Жінка вийшла в коридор, голосно ляскаючи підошвами своїх капців.

– Приємно познайомитися! Я впевнена, ми з вами бачитимемося дуже часто! – крикнула я їй навздогін.

Певний час я просто дивилася на холодильник, а потім вирішила, що вже не надто рання година для того, щоб десь купити молоко. Урешті-решт, це ж місто, яке ніколи не спить.

Сам Нью-Йорк, можливо, й не спав, а от будинок Лавері був сповнений до того щільною тишею, що, здавалося, у повітрі витала немала доза зопіклону2. Обережно зачинивши за собою двері, я вийшла до коридору й вісім разів перевірила, чи не забула гаманець і ключі. На щастя, рання година та сплячі мешканці будинку дали мені можливість трохи краще оглянути місце, де я опинилася.

Ступаючи по плюшевому килиму, я рушила до виходу, коли почула собаку, який гавкав з-за одних дверей – дзвінкий, обурений протест, – а також літній голос, що невиразно щось бурмотів. Я поквапилася та, не бажаючи брати на себе відповідальність за те, що розбудила мешканців будинку, пішла не до сходів, а прямісінько у службовий ліфт. У вестибюлі було безлюдно, тож я тихенько вислизнула на вулицю, у самий вир галасу та світла. Усе це вкупі вразило мене настільки сильно, що мені довелося зупинитися на хвилинку, щоб зберегти своє вертикальне положення. Просто переді мною простягався неоглядний зелений оазис Центрального парку. Зліва, на людній вулиці, кремезні чоловіки в комбінезонах вивантажували ящики з фургона, а за цим дійством спостерігав поліцейський, схрестивши на грудях м’язисті руки. Старанно дзижчала підмітальна машина, виконуючи свій обов’язок. Таксист балакав з якимсь чоловіком через опущене вікно машини. Я подумки підмічала усі ознаки Міста великого яблука. Кінні екіпажі! Жовті таксі! Неймовірно високі будівлі! Поки я роздивлялася все довкола, повз мене пройшли дві перелякані туристки з дітьми у візочках та кавою в пластикових стаканах – вони, вочевидь, і досі відходили від зміни часових поясів.

Мангеттен тягнувся в усіх напрямках, величезний, цілований сонцем, бурхливий та блискучий.

Моя втома зникла разом із зорею. Я зітхнула на повні груди й рушила з місця. Мої губи мимоволі розтяглися в широкій усмішці, але я була безсила. Я пройшла вісім кварталів, так і не зустрівши жодного маркету. Я звернула на Медісон-авеню та опинилася серед величезних вітрин розкішних магазинів, ресторанів, затемнених вікон та позолочених готелів, чиї швейцари у лівреях навіть не дивилися у мій бік.

Я пройшла ще п’ять кварталів, усвідомлюючи, що тут не так уже й легко випадково зустріти бакалійну крамницю. Нью-йоркські закусочні чекали мене на кожному розі. У них працювали виряджені офіціантки та чоловіки в білих капелюхах із кирпатими крисами, але все виглядало таким грандіозним і блискучим, що, здавалося, навряд чи мене там чекатиме просто омлет і чашка чаю. Люди, яких я зустрічала на своєму шляху, були або туристами, як я, або ж спортсменами-бігунами у термобілизні та навушниках, і кожен намагався якомога швидше оминути безпритульних, що дивилися на них, піднявши вгору свої насуплені свинцеві обличчя. Нарешті я натрапила на величезну мережеву кав’ярню, в котрій, здавалося, зібралася добра половина жайворонків Нью-Йорка, схилившись над своїми телефонами або ж годуючи на подив радісних дітлахів під нейтральну музику, що грала з колонок на стіні.

Я замовила капучино та мафін, котрий, перш ніж я встигла заперечити, бариста розрізав на дві половини, розігрів і змастив маслом, не відриваючись від розмови про бейсбол зі своїм колегою.

Я сплатила за своє замовлення, сіла за столик, поклала перед собою мафін, загорнутий у фольгу, і відкусила шматочок. Це була найсмачніша річ у моєму житті, навіть не беручи до уваги втому та голод після перельоту і зміни часових поясів.

Просто переді мною, за вікном, простягався ранковий Мангеттен, а мій рот по черзі наповнювався то липким масляним мафіном, то гарячою міцною кавою, даючи волю моєму всюдисущому внутрішньому монологові (Я п’ю нью-йоркську каву в нью-йоркській кав’ярні! Я іду нью-йоркською вулицею! Просто як Меґ Райан! Або Дайан Кітон! Я у справжньому Нью-Йорку!). На коротку мить я зрозуміла, що саме Вілл намагався пояснити мені два роки тому: саме ті дві хвилини, поки мій рот був набитий незнайомою мені їжею, а очі диви-лися на незнайомий краєвид, я існувала лише в цьому моментові. Я жила, я відчувала, уся моя істота була готова отримувати та приймати нове. Я була в одному-єдиному місці на землі.

А потім, геть недоречно, дві жінки за сусіднім столиком учинили кулачну бійку, розкидавши довкола каву та булки, поки баристи підскочили, щоб їх розняти. Я струсила крихти з сарафана, закрила сумку і вирішила, що, ймовірно, вже час повертатися до Лавері.

Коли я увійшла, Ашок сортував величезний стос газет, складаючи їх у нумеровані стопки. Він випростався з усмішкою.

– Що ж, вітаю вас, міс Луїзо. Як пройшов ваш перший ранок у Нью-Йорку?

– Дивовижно. Дякую.

– Ви наспівували «Let the River Run»3, мандруючи вулицями?

Я сторопіла.

– Звідки ви знаєте?

– Усі так роблять, коли вперше приїздять на Мангеттен. Дідько, навіть я так іноді роблю, хоч і не виглядаю як Мелані Ґріффіт.

– Поблизу геть немає продуктових магазинів? Мені довелося йти пішки близько мільйона кілометрів, щоб випити кави. До того ж я й гадки не маю, де купити молоко.

– Міс Луїзо, варто було спитати мене. Ходіть сюди.

Він жестом указав за свій стіл і відчинив двері, покликавши мене до темного, обшарпаного та захаращеного офісу, котрий дисонував із латунню та мармуром вестибюля. На столі стояв ряд екранів спостереження, серед них був старий телевізор і величезний обліковий журнал, а також чашка, декілька книжок із м’якими обкладинками та безліч фотографій усміхнених беззубих дітей. За дверима стояв старезний холодильник.

– Ось. Беріть. Потім повернете.

– Усі швейцари це роблять?

– Ніхто так не робить. Але в Лавері все інакше.

– Тож де люди роблять покупки?

Він скривив обличчя.

– Люди в цьому будинку не роблять покупок, міс Луїзо. Вони навіть не думають про покупки. Б’юся об заклад, добра половина з них вважає, що їжа вже готова просто з повітря з’являється на їхніх столах, магія. – Він озирнувся, знизивши голос. – Ставлю на те, що вісімдесят відсотків жінок, що тут живуть, уже років п’ять не заходили на кухню. Зауважте це, а половина жінок взагалі не харчуються, і крапка.

Коли я здивовано витріщилася на нього, він знизав плечима.

– Багатії не живуть