До ніг твоїх я небо простелю… - Наталія Дурунда

— Справжня мужність — не тільки вміння показати свій норов, але й зуміти визнати свою провину, попросити вибачення, — повчав. — Адже, це набагато важче, ніж накоїти дурниць і жалкувати про них глибоко в душі.

Алан мовчав. Було видно, що зрозумів. Його гризли докори сумління й сором перед рідними.

З публічними вибаченнями Марат вирішив не давити. Але від того дня з обох синів не зводив очей.

— Дозволиш, тату? — відчиняючи двері батькового домашнього кабінету, спитав Мирон.

Після вечері Марат сидів на м’якому шкіряному дивані й наодинці дивився новини, попиваючи свою улюблену каву з молоком.

— Ти вже свої валізи попакував? — питанням на питання відповів.

— Я цим не переймаюся, — присідаючи поряд, віджартувався син. — Речі — не головне.

— Ага, головне — скрипку не забудь, — розсміявся Марат.

— Точно, — підтримав Мирон.

— Тебе щось турбує? — раптом насторожився Рахімов.

— Хотів… дещо попросити… — почав запинатися син. — Точніше, я вже прийняв рішення… Не знаю, як відреагуєш… — було видно, що хвилюється.

— Кажи, — серйозно наказав Марат.

З його обличчя щезла усмішка. Відчув, що серце забилося сильніше.

— Я бачу, як трепетно відноситься дід Ролан до моєї гри, — обережно почав юнак. — Він нарешті дожив до тої миті, коли його інструмент знову зазвучав у Європі. Дай, Боже, можливо, колись я й сольно виступатиму. Всьому свій час.

Марат уважно слухав. На його кам’яному обличчі не ворушився жоден мускул. Він ніяк не міг второпати, до чого веде син.

— Тому я вирішив, що коли виступатиму — зі сцени буде звучати прізвище не тільки Рахімова, але й справжнього володаря моєї безцінної скрипки — Турганова. Хочу, з твого дозволу, взяти ще й дідове прізвище «Рахімов-Турганов».

— О-ох! — полегшено зітхнув Марат. — Оце і все? — на обличчі батька знову заграла усмішка. — Ти не за дозволом прийшов. Бачу, як дорослий чоловік, сам уже все вирішив і ставиш мене перед фактом. Але я не проти. Повністю тебе підтримую. Для Ролана то буде неоціненний подарунок. Уявляю, як він це сприйме. Аби тільки розчулене старе серце витримало.

— Я знав, що підтримаєш, — обійняв батька — Ти — тато від Бога. Я гордий, що належу до роду Рахімових. Твоє прізвище завжди буде першим. Мої діти носитимуть його.

Марат поплескав сина по плечах.

— Тільки не забувай дорогу до отчого дому, коли станеш знаменитим, — зворушений відповів. — Ти — справжній Рахімов. Назавжди залишишся моїм сином, хоч які прізвища не носи.

Наступного дня усією родиною провели Мирона в аеропорт на літак до Лондона. Там на нього уже чекала Ольга Степанова й нове життя…

— Ваша кава і вхідна кореспонденція, — повідомила Лариса Поліщук, заносячи з самого ранку в кабінет шефа тацю з чорним напоєм.

— А де ж кореспонденція? — здивувався Марат. — Бачу тільки каву.

— Одну хвилинку. На все рук не вистачає. То ж поки ви насолоджуватиметесь ранковим запашним напоєм, я принесу документи, — пожартувала секретарка.

— Правильний підхід, — погодився начальник. — Спочатку задоволення — потім робота.

Після одруження Діна Магерамова нарешті звільнилася й переїхала з чоловіком ближче до моря. Вона досягла пенсійного віку і вийшла на заслужений відпочинок. Це рішення їй далося важко. Занадто вже прикипіла до цієї сім’ї. Проте Марат наполіг. Досі вона жила для інших. Настав час подумати про себе.

Разом з тим уявити не міг, хто може зайняти її місце. Адже це повинна бути людина зі світлим аналітичним розумом, якій він повністю довіряє. Практично його права рука, здатна не тільки виконувати прямі обов’язки, але й підставити плече у складні моменти, своєчасно встигати за настроєм начальника, розуміти з півслова, подекуди навіть випереджати його думки, на кшталт: «це мало бути зроблене ще вчора!»

Про те, що прийде нова людина, навіть мови не могло бути. Тільки хтось із колективу. Але хто?

Проаналізував усіх працівників. Зупинився на Ларисі. Саме вона практично врятувала його сина, коли своєчасно повідомила про Ілону в лікарні. До того прийняла до себе вагітну жінку, розповіла все Діні. Вона серйозна, розумна, не бовкає зайвого.

Як у старі добрі часи зателефонував Магерамовій, порадився. Досвідчена Діна схвалила вибір начальника.

Сама ж Лариса дуже налякалася, коли почула про рішення шефа, щодо її призначення.

— Ну чого ти переживаєш? — не розуміли колегині, з якими працювали стільки років. — У зарплатні не програєш, це точно. Такі люди, як ти — для Рахімова на вагу золота. Йому не потрібна секретарка, це місце найближчої до нього людини.

— Ото ж бо й воно, — ледь не плакала молода жінка. — Зізнаюсь чесно — я його боюся. Мені спокійно, коли шеф десь там, далеко, через кілька коридорів. А бути весь час поруч, та ще й жити його графіком… Не доведи, Боже, про щось забути нагадати, вміти усе підготувати до відповідальної зустрічі… Упевнена, що не впораюся, — у розпачі опустила руки. — Я ніколи не заздрила Діні, хоч вона й відмінно справлялася зі своїми обов’язками.

— У тебе немає вибору, — остаточно добила нещасну Жанна. — Рішення уже прийняте. Завтра сідаєш у приймальню до Рахімова. Щастя вам обом і злагоди. А тобі ще й терпіння, — колегині добродушно засміялися.

— Спасибі за підтримку, — саркастично відповіла Лариса.

Однак, коли ближче пізнала керівника, зрозуміла, що він зовсім не такий, як їй здавалося раніше. Суворий, це правда, але справедливий. Задачі ставить чітко, ясно, зрозуміло. Відчувала, що на початку роботи спеціально не давить на неї, вимагає не на повну. Дає можливість звикнути, все вивчити, освоїтися. І головне — довіряє.

За кілька тижнів повністю вникла в нові обов’язки. Через пару місяців уже навіть відчувала настрій шефа. Розуміла, коли і що можна казати, коли краще змовчати, а коли бос навіть готовий прислухатися до її поради.

— А це що? — запитав, роздивляючись конверт з незнайомою абревіатурою, який лежав