Чуття і чутливість - Джейн Остін
Якою б малою не була віра Елінор у правдивість Люсі, але цього разу, — добре розміркувавши, — вона не знайшла підстав запідозрити її у брехні: жодна спокуса не штовхнула б її на таку незугарну вигадку. І Елінор більше не могла, не насмілювалася сумніватися в словах Люсі, істинність яких підтверджувалася безліччю усіляких свідчень і доказів, а спростовувалася лише її власним бажанням. Едвард, безперечно, міг познайомитися з Люсі в будинку містера Претта, і це робило все інше і неспростовним, і невимовно тривожним. Те, що Едвард гостював десь в околицях Плімута, його меланхолія, гіркота, з якою він говорив про непевність свого майбутнього, суперечливість його поведінки з нею самою, докладні відомості про Норленд і їхніх родичів, якими стільки разів дивували її обидві міс Стіл, мініатюра, лист, каблучка — усе це складалося в докази, які вже усували побоювання, що вона надто несправедливо ставиться до Едварда, і невблаганно свідчили, як погано він вчинив з нею, і іншого пояснення їм вона не знаходила, хоч би як того не хотіла. Обурення таким безсердечним лукавством, гнів, що її ввели в оману, спочатку заважали їй бачити щось, окрім власної образи. Проте незабаром їх змінили нові думки і припущення. Чи навмисно Едвард її одурював? Чи прикидався він, ніби має до неї почуття, якого насправді не мав? Він заручений з Люсі, але чи за велінням серця? Ні! Хоч би що там було раніше, але тепер його серце належить їй одній. І вона не тішить себе помилковими мріями. В Норленді її мати, сестри, Фанні постійно помічали його увагу до неї. Ні, в ній говорить не пихатість! Він, безперечно, кохає її. І ця думка в єдину мить втішила її серце! Яка спокуса негайно його пробачити! Так, зрозуміло, він винен, дуже винен, що залишився в Норленді, коли почав усвідомлювати, яку владу вона здобуває над ним. Тут йому вибачення немає. Але якщо він поранив її, то на які страждання прирік себе! Якщо її становище тяжке, то його — позбавлене і тіні надії. Своєю необачністю він заподіяв їй горе, але лише на якийсь час, себе ж назавжди прирік на тяжке існування. Коли-небудь вона, мабуть, зцілиться від печалі. Але він — до чого йому прагнути? Чи знайде він з Люсі Стіл хоча б тінь щастя? Як житиме він, з його шляхетністю, делікатністю почуттів і освіченим розумом, маючи таку дружину, як вона, — неосвічену, брехливу і себелюбну?
У дев’ятнадцять років палке юнацьке захоплення затуманило йому очі на все в ній, окрім краси і жвавості характеру. Але з тих пір минуло чотири роки — ті чотири роки, коли, якщо вони проведені з толком, розум набуває сили, — і він повинен був побачити всі недоліки її виховання, тоді як вона, провівши ці роки в далеко не кращому товаристві серед безглуздих занять, безсумнівно втратила ту невимушеність, яка, мабуть, раніше надавала її красі особливої чарівності.
Припускаючи, що Едвард має намір шукати її руки, вони передбачали, як нелегко йому буде отримати згоду матері на такий шлюб; але на які ж перешкоди слід очікувати, якщо вибрана ним наречена поступається їй не тільки походженням, але, може, і станом? Щоправда, коли його серце так охолонуло до Люсі, навряд чи так уже йому й тяжко, але сумна доля людини, коли думка, що його чекають докори і невдоволення близьких, несе з собою полегшення!
Болісні припущення напливали одне за одним, і Елінор уже побивалася за нього більше, ніж за себе. Підтримувана переконанням, що нічим не заслужила теперішнє своє нещастя, втішена впевненістю, що Едвард не зробив жодного нешляхетного вчинку і є гідним колишньої її пошани, вона навіть у ці перші хвилини після того, як їй було завдано такого страшного удару, знайшла в собі достатньо сил, щоб триматися спокійно і нічим не викликати підозр у матері і сестер. І вона змогла так впоратися з собою, що за обідом, усього лише через дві години після того, як їй довелося відмовитися від своїх найзаповітніших надій, ніхто при погляді на обох сестер навіть не припустив би, що Елінор таємно оплакує долю, яка назавжди розлучила її з об’єктом її любові, а Маріанна подумки перебирає достоїнства людини, чиє серце вважала цілком своїм і чию персону мріяла побачити в кожному екіпажі, що наближався до їхнього будинку.
Необхідність приховувати від матері і Маріанни те, що було довірено їй під секретом, хоча і вимагала від Елінор постійної обережності, проте не посилювала її жалю. Навпаки, вона знаходила полегшення в тому, що могла не давати їм волі, і в тому, що їй завдяки цьому не доводилося вислуховувати обурені звинувачення на адресу Едварда, до яких, поза сумнівом, спонукала б їх любов до неї і які їй було б несила терпіти.
Вона знала, що їхні поради і заспокійливі слова їй не допоможуть, їх ніжність і співчуття лише живили б її страждання, а їхній власний приклад і похвали підточували б у ній рішучість не втрачати влади над собою. Терпіти одній їй було легше, а власний здоровий глузд слугував такою доброю підтримкою, що вона зберігала всю свою твердість і виглядала настільки бадьорою і веселою, наскільки це було сумісно з душевним болем, який анітрішки іще не вгамувався.
Хоч би якою болісною була для неї перша розмова з Люсі, незабаром її охопило бажання відновити її, і з кількох причин. Їй хотілося знову вислухати подробиці їхніх заручин, їй хотілося збагнути, якими є насправді почуття Люсі до Едварда і чи є хоч тінь щирості в їх виявленнях, чи є ніжна любов до нього, а головне, їй хотілося переконати Люсі своєю готовністю повернутися до цієї теми і спокоєм при новому її обговоренні, що інтерес її лише дружній, бо вона сильно побоювалася, що мимовільним хвилюванням під час їх вранішньої бесіди могла щонайменше збудити деякі сумніви. Що Люсі готова ревнувати до неї, уявлялося цілком вірогідним. Адже Едвард, безперечно, говорив про неї з незмінними похвалами, що стало їй відомо не тільки зі слів Люсі, але і з тієї квапливості, з якою та лише після найкоротшого знайомства зважилася довірити їй таємницю, яку сама ж, і справедливо, називала такою важливою. І навіть
