Щаслива суперниця - Симона Вілар

наклав на неї заборону. Від цього в Європі арбалети стали ще популярніші, а ціни на них злетіли до небес.

І зрозуміло, провідник не міг не помічати, що діється зі мною. Мене б’є жорстокий дрож, я загортаюся в накидку й водночас обливаюся потом. Поки що я тримаюся в своєму сідлі з високими на арабський манір луками, а Моро слухняно йде, підкоряючись тільки рухам корпусу й колін, та незабаром і на це в мене може не вистачити сили.

Часом я поринав у видіння, подібні до снів наяву. Тому й не помітив, як сіло сонце й у сутінках почав густішати туман. Часом вдалині миготіли ледь помітні вогники селищ. Ми рухалися гаттю, майже цілком схованою під поверхню води, і я дивувався, як це мій проводир знаходить дорогу.

— Сере, видно, вам зовсім зле, — долинув до мене крізь гул у голові голос провідника.

— Нічого серйозного, приятелю. Трохи спекотно.

Він похмуро поглядав на мене з-під своїх патлів, кутаючись у хутро від нічної вогкості. Запала цілковита пітьма, десь протягло кричала сова. Чвякала твань під копитами, шелестів очерет. Мій проводир крізь завісу туману здавався примарою, але ця примара, як і раніше, впевнено просувалася вперед.

Якоїсь миті я впав у нетяму. Отямився й… почав співати півголосом — одну з пісеньок, які виспівували хрестоносці, перекладаючи на свій лад вірші арабського поета:

Довго я тішивсь в солодкім незнанні Пишався удачею й статком чималим. Довго я тішивсь. Мене всі любили, І всі бажання мої здійснялись…

Кумедно співати, коли задихаєшся й трусишся, а голова йде обертом так, що насилу втримуєшся в сідлі. І я співав далі — вже на повний голос:

Довго я тішивсь. Життя посміхалось! Та все минуло. Що ж там зосталось?

— Заради Пречистої Діви, сере! — перервав мій спів переляканий вигук проводиря. — Мовчіть! Чого доброго, наполохаєте душі потопельників. Або феї збіжаться на ваш голос і заведуть нас у трясовину…

— Та ти боїшся, хлопче, чи що? Невже в околиці нема жодної християнської обителі й попи дотепер не розігнали болотяної погані?

— Ми у фенах, — буркнув на це провідник.

— Тоді, хлопче, тобі варто боятися тільки одного: щоб ти не зробив якої-небудь дурниці, а я не розгнівався на тебе.

Було незатишно, я намагався підбадьорити себе. Адже я слабшав, як дитя, навколо не було, крім нас, живої душі, а в цього кошлатого цілком могла виникнути очманіла думка вбити й пограбувати недужого подорожанина. Якби цей дурило, до того ж, знав яку винагороду призначено за голову людини, котру Генріх Боклерк оголосив своїм ворогом!

Уявлення не маю, як довго ми їхали. Я промерз до кісток, зуби в мене цокотіли. Поводи випали з моїх рук, і Моро відчув це, сам ішов за провідником, сердито пирхаючи, коли оступався з гаті. Час від часу провідник озирався й починав запевняти мене, що ось-ось буде якийсь монастирський притулок, де мені нададуть допомогу.

Нарешті я відчув, що ми зупинилися й провідник допомагає мені спішитися. Я в напівмаренні озирнувся — ніякого притулку не було й близько.

— Забери руки! — пробурмотів я. — Чого це ти лапаєш мене, як дівку?

Я похитнувся, але встояв на ногах, та коли він брутально штовхнув мене в плече, звалився горілиць. Потім він схилився наді мною, а я відшукав ніж при поясі й завдав різкого удару.

На жаль, цей удар тільки мені самому здався різким. Кошлатий хлопець легко вибив зброю в мене з рук і продовжував свою справу.

Ще один ніж був у мене за поясом ззаду, й ще — за халявою чобота. Але сили, щоб скористатися ними, в мене вже не було. Я нерухомо лежав, дивлячись, як провідник обнишпорює мене та зрізує гаманця, позиченого в старшого з купців. Заволодів ним, із задоволенням підкинув на руці важку торбинку.

Мені не було шкода цих грошей. Цієї миті я нічого не відчував, крім цілковитої байдужості. Навіть не цікавило, як він мене вб’є.

Але він залишив мені життя.

— Нехай тебе затягнуть болотяні чорти, сере бурлако. Здихай від своєї пропасниці, а на мені гріха не буде. Але коня твого я прихоплю. Уже ж на ринку в Різингу мені за нього фунтів із двадцять дадуть, не менше.

Цей сільський дурень боявся, якщо почав говорити сам із собою. І напевне, уявлення не мав, що таке двадцять фунтів, тим більше, що такий кінь коштує втричі дорожче. А головне, він прикро помилявся, думаючи, що Моро дозволить себе повести.

Коли ж цей грабіжник поткнувся до мого скакуна, Моро позадкував, пирхаючи та не дозволяючи взяти себе за повід. При цьому він притис вуха й вискалився, всім своїм виглядом показуючи, що не довіряє незнайомцеві. Але довговолосий житель фенів і досі на щось сподівався, бурмотів лагідні слова, прицмокував.

Я не бачив, що відбулося далі, — мій проводир раптом закричав не