Ребекка - Дафна дю Мор'є
Ми пестили собаку разом, не дивлячись одна на одну.
— Слухайте, я голодний, як чорт. Де, в біса, наш ланч? — сказав Максим.
— Зараз тільки перша, — мовив містер Кроулі, — якщо вірити годиннику на каміні.
— Цей годинник завжди поспішав, — зауважила Беатріс.
— Він уже протягом багатьох місяців працює ідеально, — заперечив Максим.
У ту ж мить двері відчинилися і Фріс оголосив, що на стіл накрито.
— Мені треба вмитися, — сказав Джайлз, поглянувши на свої руки.
Ми всі підвелися і з величезним полегшенням пройшли головною вітальнею до зали, Беатріс і я йшли попереду чоловіків, вона взяла мене під руку.
— Старий добрий Фріс, — мовила вона, — він ніколи не змінюється, дивлячись на нього, я знову почуваюся дівчам. Знаєте, не ображайтесь, але ви навіть молодша, ніж я очікувала. Максим сказав мені, скільки вам років, однак ви просто дитя. Скажіть, наскільки сильно ви в нього закохані?
Я не була готова до такого запитання, і вона, вочевидь, помітила моє здивування, оскільки лагідно розсміялася й стиснула мою руку.
— Не відповідайте, — сказала вона. — Я бачу, що ви відчуваєте. Я поводжуся, як зануда, що втручається в чужі справи, так? Не зважайте. Розумієте, я дуже прив’язана до Максима, хоча при зустрічі ми постійно гриземося, мов кіт із собакою. Ще раз дякую вам за те, як він тепер виглядає. Торік ми дуже за нього хвилювалися, але вам, звісно, усе це відомо.
Ми зайшли до їдальні, й вона замовкла, бо там була прислуга та й до нас доєдналася решта гостей, проте, сівши й розгорнувши свою серветку, я замислилася над тим, що Беатріс сказала б, якби знала, що мені нічого не відомо ні про події минулого року, ні про подробиці трагедії, яка трапилася тут, у бухті, якби знала, що Максим усе тримав у собі, а я ніколи його про це не розпитувала.
Ланч минув краще, ніж я могла сподіватись. Сперечалися мало, хоча, можливо, Беатріс нарешті вирішила поводитися тактовно; так чи інакше, вони з Максимом обговорювали Мендерлей, її коней, сад, спільних друзів, а Френк Кроулі, який сидів ліворуч від мене, підтримував зі мною невимушену балачку, за що я була йому вдячна, оскільки це не потребувало від мене жодних зусиль. Джайлза більше цікавила їжа, ніж розмови, однак час від часу він згадував про моє існування й наздогад кидав яке-небудь зауваження.
— Певно, той самий кухар, Максиме? — мовив він, коли Роберт удруге запропонував йому холодне суфле. — Постійно кажу Бі, що Мендерлей — це єдине місце в Англії, де ще можна насолодитися пристойною кухнею. Я пам’ятаю це суфле віддавна.
— Думаю, кухарі періодично змінюються, — відказав Максим. — Проте стандарти приготування лишаються ті самі. Всі рецепти зберігає місіс Денверз, вона й указує кухарям, що готувати.
— Дивовижна жінка, ця місіс Денверз, — сказав Джайлз, розвертаючись до мене, — ви так не вважаєте?
— О, так, — мовила я. — Схоже, місіс Денверз — чудова людина.
— Хоч і не красуня, еге ж? — зауважив Джайлз і залився сміхом. Френк Кроулі змовчав, і, підвівши погляд, я помітила, що на мене дивиться Беатріс. Після цього вона відвернулася й заговорила з Максимом.
— Ви граєте в гольф, місіс де Вінтер? — запитав містер Кроулі.
— Ні, гадаю, ні, — відповіла я, рада, що тему знову змінили, про місіс Денверз забули, і навіть попри те, що з мене був нікудишній гравець і я нічогісінько не тямила в грі, я була готова слухати його, скільки завгодно; гольф був чимось надійним, безпечним і нудним, він не міг спричинити жодних проблем. Ми поїли сир, попили каву, але я не знала, чи варто мені вставати з-за столу. Я не зводила погляду з Максима, проте він не подавав жодного знаку, а тоді Джайлз узявся розповідати історію — перебіг якої простежити було достатньо важко, — про те, як йому довелося витягувати автомобіль зі снігового замету. Що саме наштовхнуло його на такі думки, я не зрозуміла, проте слухала ввічливо, раз по раз киваючи головою й усміхаючись, водночас усвідомлюючи, що по інший бік столу Максиму вривався терпець. Урешті Джайлз зробив паузу, і я впіймала погляд Максима. Він ледь помітно насупився й кивнув головою в бік дверей.
Я одразу ж підвелася, незграбно зачепивши стіл, відсуваючи свого стільця, і перекинула Джайлзів келих із портвейном.
— О Боже! — скрикнула я, завертівшись на місці, не знаючи, що робити, і безпорадно потягнувшись по свою серветку.
— Усе гаразд, Фріс прибере, — мовив Максим. — Не роби гірше. Беатріс, зводи її в сад; вона ж тут іще майже нічого не бачила.
Він видавався стомленим і доволі виснаженим. Краще б вони не приїздили. Так чи інакше, вони зіпсували нам день. Довелося докласти забагато зусиль, а ми ж лише щойно повернулися. Я також почувалася стомленою й пригніченою. Максим здавався ледь не роздратованим, коли запропонував нам сходити в сад. Яка ж я дурепа, що перекинула той келих з портвейном!
Ми вийшли на терасу та спустилися до рівненьких зелених галявин.
— На мою думку, ви дарма повернулися до Мендерлея так рано, — сказала Беатріс. — Було б набагато краще, якби ви три-чотири місяці повешталися Італією й приїхали посеред літа. Максиму це пішло б на користь, та й вам було б легше. Мене чомусь не покидає відчуття, що спершу вам тут доведеться непереливки.
— О, не думаю, — відказала я. — Я впевнена, що полюблю Мендерлей.
Вона не відповіла, і ми почали прогулюватися галявинами то вперед, то назад.
— Розкажіть мені щось про себе, — врешті-решт попросила Беатріс. — Чим ви займалися на півдні Франції? Максим казав, що ви жили з якоюсь жахливою американкою.
Я розповіла про місіс Ван Гоппер, про те, що мене до цього змусило, і вона, здається, поспівчувала, хоча й дещо відсторонено, неначе думала про щось інше.
— Так, — мовила вона, коли я замовкла, — як ви й кажете, це все трапилося досить несподівано. Але, звісно ж, ми всі цьому раді, люба, і я сподіваюсь, ви будете щасливі.
— Дякую, Беатріс, — відповіла я, — дуже
