Моя кузина Рейчел - Дафна дю Мор'є
Я поглянув на неї й повільно усміхнувся.
— Ви теж мене уявляли? — запитав її я.
— Постійно, — сказала вона. — Той розбещений хлопчисько, повторювала я собі, завжди пише йому листи, з яких він зачитує кілька пасажів, та повністю ніколи не показує. Той хлопчисько, який не має недоліків, а самі лиш чесноти. Той хлопчисько, який розуміє його тоді, коли я не можу. Той хлопчисько, який володіє трьома чвертями його серця, і всім, що в ньому є найкращого. Доки мені лишається одна чверть, і все найгірше. Ох, Філіпе…
Вона зупинилась і знову мені всміхнулася.
— Боже, — продовжила вона, — ви говорите про ревнощі. Ревнощі чоловіка, вони як ревнощі дитини, гарячкові й безрозсудні, несерйозні. Ревнощі жінки — дорослі, а це вже зовсім інше.
Вона дістала подушку з-під голови і збила її. Потім розправила сукню й сіла рівно.
— Мабуть, як на один вечір, ми з вами вже достатньо наговорилися, — сказала вона. Потім нахилилася й підняла вишивку, яка впала на підлогу.
— Я не стомився, — сказав я. — Я б говорив довше, набагато довше. Точніше, не стільки б говорив, як слухав вас.
— У нас ще є завтра, — сказала вона.
— Чому тільки завтра?
— Тому що в понеділок я їду. Я приїхала тільки на вихідні. Ваш хрещений батько Нік Кендал запросив мене до Пеліна.
Те, що вона зібралася виїхати зі своїх кімнат так скоро, здавалося мені безглуздою ідеєю, абсурдом.
— Вам нема потреби їхати туди, — сказав я, — адже ви щойно прибули. У вас ще буде час відвідати Пелін. Ви ще й половини всього тут не бачили. Не знаю, що й подумають слуги чи працівники. Вони будуть глибоко ображені.
— Справді? — запитала вона.
— Крім того, — сказав я, — з Плімута везуть рослини й живці. Ви маєте обговорити з Темліном, як і де їх саджати. А ще треба переглянути і відсортувати речі Емброуза.
— Я думала, ви самі з цим упораєтеся, — сказала вона.
— Навіщо? — запитав я. — Ми ж можемо зробити це разом…
Я підвівся з крісла, витяг руки над головою і штурхнув Дона ногою.
— Прокидайся, — сказав я, — годі вже хропіти, йди до псарні з іншими.
Він заворушився й забурчав.
— Старий лінивий чортяка, — сказав я.
Я мигцем глянув на неї, а вона сиділа й спостерігала за мною з якимось дивним виразом в очах, здавалося, насправді вона дивиться крізь мене, на когось іншого.
— У чому річ? — запитав я.
— Ні в чому, — відповіла вона, — усе в порядку… Можете взяти свічку, Філіпе, і провести мене до моєї кімнати?
— Авжеж, — відповів я. — А потім уже відведу Дона до його будки.
Свічники стояли на столі біля дверей. Вона взяла свій, і я запалив їй свічку. У вестибюлі було темно, та нагорі Сікомб лишив світло.
— Ну що ж, — сказала вона, — далі я зможу дійти сама.
На мить вона зупинилась, однією ногою на сходах, обличчя сховане в тіні. В одній руці тримала свічник, другою підтримувала сукню.
— Ви мене більше не ненавидите? — запитала.
— Ні, — відповів я. — Я вже сказав вам, що ненавидів іншу жінку. Не вас.
— Ви впевнені, що то була інша жінка?
— Більш ніж упевнений.
— Що ж, тоді на добраніч. Гарних вам снів.
Вона повернулась і зібралася йти, та я торкнувся її ліктя й зупинив.
— Стривайте, — сказав я, — тепер моя черга запитати вас дещо.
— Що саме, Філіпе?
— Ви все ще ревнуєте до мене чи також весь час ревнували до іншого чоловіка?
Вона засміялася й подала мені руку, і в ту мить, коли вона стояла наді мною на сходах, образ її сповнився витонченістю, якої раніше я не помічав.
Її очі були такими великими в мерехтливім світлі свічки.
— Той жахливий хлопчисько, геть розбещений та манірний? — запитала вона. — Що ж, він зник учора, щойно ви увійшли до будуару тітки Фібі.
Раптом вона нахилилася та поцілувала мене в щоку.
— Ваш перший, — сказала вона, — і якщо вам не подобається, можете зробити вигляд, що він був не від мене, а від іншої жінки.
Вона підіймалася сходами нагору, і світло від свічки кидало на стіну тінь, темну й далеку.
11
По неділях ми дотримувалися чіткого розпорядку. Сніданок подавали пізніше, о дев’ятій, а в чверть на одинадцяту до входу під’їжджала карета, щоб відвезти нас із Емброузом до церкви. Слуги їхали за нами в лінійці[5]. По закінченні служби вони поверталися додому на обід, який теж був пізніше, о першій; а потім, о четвертій, обідали ми разом із вікарієм та місіс Пескоу, іноді також з однією-двома їхніми незаміжніми доньками, і, зазвичай, з моїм хрещеним батьком та Луїзою. Відтоді, як Емброуз поїхав за кордон, я не користувався каретою, натомість їздив до церкви верхи на Цигані, чим, гадаю, давав привід для пліток, хоч і не розумів, чому.
Цієї неділі на честь своєї гості я наказав подати карету, як водилося раніше, і моя кузина Рейчел, якій, занісши сніданок, про цю подію повідомив Сікомб, спустилася до вестибюлю, коли годинник пробив десяту. Після минулої ночі я почувався напрочуд спокійним, і коли поглянув на неї, мені здалося, що в майбутньому я зможу сказати їй усе, що тільки захочу. Більше ніщо не стримувало мене: ні хвилювання, ні образи, ні звичайна ввічливість.
— Я маю попередити вас про дещо, — сказав я, привітавшись. — У церкві всі погляди будуть прикуті до вас. Навіть ледарі, які часто знаходять привід поніжитися в неділю в ліжку, сьогодні вдома не залишаться. Вони стоятимуть у проходах, може навіть навшпиньки.
— Ви мене лякаєте, — сказала вона. — Я взагалі не поїду.
— Це був би вияв неповаги, — сказав я, — і ні мені, ні вам цього б ніколи не пробачили.
Вона серйозно на мене поглянула.
— Я не впевнена, — сказала вона, — що знаю, як слід поводитися. Мене виховали в католицькій вірі.
— Тримайте це при собі, — сказав я їй. — Папісти у цій частині світу годяться тільки для пекельного вогню. Принаймні, так мені казали. Я буду вам допомагати, не хвилюйтеся.
Карета під’їхала до дверей. Веллінґтон сидів у чесанім капелюсі з охайною кокардою, надутий від почуття важливості моменту, немов воластий голуб, а грум розмістився поруч. Сікомб у чистій накрохмаленій краватці та в своєму недільному капелюсі стояв біля парадних дверей із
