Гніздо Кажана - Дарина Гнатко
Ви, любий таточку, до самої смерті своєї, мабуть, вважали мене щасливою, справді щасливою у цім дивнім шлюбі, вас засліплювало те чаклунство, котре сліпило й мене, засліплювало те золото, котре мав Данило, й обоє ми — ним зачакловані — майже нічого не бачили. Ви й померли, так і не просто засліплені, а зачакловані, померли, так і не прозрівши, а я ж почала позбуватися того нечестивого засліплення досить скоро після нашого пишного весілля з Данилом. Мені боляче та неприємно об цім писати, я б ніколи не розповіла вам правди за вашого життя, я й мовчала, коли ви були живим, любий тату, я так довго мовчала, а зараз просто втомилася від того мовчання й маю вилити свій біль та страх, маю зробити це хоча б на папері, хоча б уже померлому вам сповідатися, бо інакше збожеволію. А можливо, я вже збожеволіла, принаймні містом усі гомонять, що дружина Кажановського геть розумом пошкодилася.
Усе почалося для мене однієї темної ночі.
Пам’ятаю, я прокинулася від тривожного та темного передчуття, котре почало дертися до серця, розтинати моє серце з неймовірною силою. Я розплющила очі й побачила, що мою кімнату заливає жовтувате світло свічки, що горілася біля вікна, й це здивувало мене, бо ж посипала я в темряві. Потім я побачила Данила. Він стояв біля вікна, похмуро та замисливо вдивляючись у пітьму за склом, а коли я прокинулася та тихо розплющила очі, він відразу ж, мов відчувши кінець мого сну, обернув до мене своє лице.
Й крик закляк у мене всередині.
На мене дивилася не людина. Принаймні не та людина, з котрою я побралася, вінчалася святим вінчанням, з котрою я стояла перед вівтарем. То був незнайомець — страшний та темний, і чорні очі його були очима не людини, ні — то були очі лютого звіра, якщо не самого диявола. Заклякла на своєму ліжку, прикута до нього силою того жахливого погляду, ледь жива від страху, я могла тільки мовчки лежати та спостерігати, як він наближається до мене — такий незнайомий, великий та страшний, геть не той Данило, котрого я покохала й з котрим повінчана була. Мій чоловік зникнув, подівся невідомо куди, поступившись місцем тому чудовиську, в очах котрого горівся крижаний вогонь зла та ненависті. А далі відбулося те, чого не відає жодна жива душа, чого я вам не казала при житті, а зараз усе ж сказати можу, коли вас немає поряд… Дорогий папір Данила все витримає — не стидаючись та не ніяковіючи.
Він зґвалтував мене.
Той страшний та жахливий звір зґвалтував мене, принизливо, безсердечно та жорстоко зґвалтував, уп’явшись у моє ніжне тіло своїми пазурами, мов той дикий хижак у нещасну, беззахисну здобич. Хто з людей зможе знати, які муки випалося мені пережити в ту жахливу ніч? То була одна з найстрашніших ночей мого нещасного тепер життя. Зранку, коли розвиднилося й та тварина відповзлася до свого лігвиська, у свою розкішну кімнату поряд з моєю, я, ледь пересуваючи ноги, наказала відвезти мене до монастиря. Й там, у святому Божому храмі, я впала на коліна перед вівтарем і довго-довго плакалася, благаючи Господа захистити мене від тої темної, нечистої сили, що оселилася у моєму чоловікові. Тоді я, наївна, гадала, що він раптом заробився оселею диявола, не відала, що вже давно в його освяченій чернечими молитвами та обітницями душі вгніздилося щось страшне. Але Небо, мов не дослухаючись грішних молитов моїх, не захищало мене, й Данило знову й знову приходив до моїх покоїв і звіром лютим накидався на моє беззахисне тіло, й очі його чорні палалися тим пекельним вогнем, від котрого моя душа ледь трималася всередині. Й та груба та звіряча надруга над моїм тілом продовжувалася до тих пір, поки я не зрозуміла, що є важкою за Микиткою. Дізнавшись, що я в надії, Данило якось мов отямився від важкого марення, звір у ньому таки зникнув, востаннє загарчавши на мене з ненавистю. Й на деякий час поряд мене опинився знову той звичний, колишній Данило.
Ой, таточку, важкою є ця моя сповідь. На вулиці за вікнами зараз ніч, Микитка солодко спить у своїй колисочці, й цей великий, ворожий до мене будинок теж спить, навіть Данило, налившись бражкою, теж спить, а я ж поснути ніяк не можу. Я взагалі останнім часом майже не сплю, воно — безсоння — мучить мене майже кожну ніч, а все він винен — Данило.
Скільки вагалась я, перш ніж наважилася розповісти про весь той сором духовнику своєму, ченцю Амвросію з монастиря. Та добра людина пообіцялася мені нічого вам не розповідати, заспокоїв він мене, посповідав та запропонував прочитати над Данилом молитви Петра Могили, аби вигнати з мого чоловіка злого духа. Наївна була й я, й ця свята людина — отець Амвросій. Зло вже настільки вкорінилося у Данилові, що ніякі молитви не були здатні йому допомогтися, й Бог назавжди відвернув від нього своє милосердя та лице. Ченця Амвросія, у клобуку, Данило навіть на поріг будинку не допустив, й саме в той день я зрозуміла, дотямила таки, що мій чоловік — чаклун. Як тільки чернець Амвросій з’явився на подвір’ї маєтку, відразу ж завив страшний вітер, на небі посунули важкі, чорні хмари, загримало десь за будинком. А потім на порозі постав високий Данило, одягнений у все чорне.
— Забирайся геть! — прогарчав він чужим, незнайомим голосом, пронизуючи ченця поглядом своїх страшних очиць. — Тебе, Амвросію, сюди не кликали!
Чернець смиренно нахилив сиву голову.
— Я прийшов тобі допомогти, Антонію!
Данило смикнувся, мов хто вдарив його, і вітер завився з новою, страшнішою силою, чорні хмари над будинком пронизала стріла сліпучої блискавиці, що змусила мене перестрашено здригнутися а над головами нашими оглушливо загримів грім. Не бачила я раніш таких блискавок над будинком.
— Немає тут Антонія, — проволав
