Гніздо Кажана - Дарина Гнатко

— Може, й так, — легко погодилася Парася, — але ви тільки спробуйте наблизитися до моєї панночки, то я ось цими власними руками викупаю вас у ваших помиях. І ви не хвилюйтеся, сили в мене станеться — я дівка дужа.

Данило для власного спокою ще порепетував, посперечався хвилин зо п’ять, а потім малодушливо відступився, погрозившись, що смерть Елізи без його ліків буде цілковитою провиною дурної рудої служниці.

Та більш за всіх страждала за сестрою юна Мері Венгель-Розумовська. Для неї Ліза була не просто сестрою — вона була найдорожчим створінням у світі. Дещо погордлива та холоднувата з вигляду, Ліза насправді мала гаряче та велике серце, усю безмежну любов котрого проливала на сестру. А Мері так кортіло, щоби хтось хоч трішки, а любив її. Маман, гомінка та полохлива, любити не вміла. Ні, себе вона любила, ще й як любила, а ось дочок любити жертовною, цілковитою материнською любов’ю вона не могла. Лізу раніш дуже любив батько, він і дарував їй любов, а у Мері була вона — найкраща сестра у світі. А тепер, коли Ліза важко захворіла, Мері собі місця не знаходила, й поїдало її ненажерливим звіром гостре почуття провини перед сестрою. Нещасною, кинутою всіма дитиною, блукала вона будинком, а потім забрідалася до кімнати сестри, де володарювала Парася. Мері намагалася не заважати, а просто сідала тихенько в куточку й застигала, мовчки вдивляючись у лице сестри — чарівне, палаюче лихоманливим вогнем. А серце її розривалося від жагучого почуття провини. Вона щиро жалкувала бідного Романа Яковича, котрий так переймався через хворобу Лізи, й у той же час в її юне серце продовжували стукатися почуття, котрі вона намагалася гоновити всіма силами. Але жіноче серце таке слабке, й почуття ті знову непроханими гостями з’являлися на порозі, змушуючи знову й знову страждати та мучитися.

Одного разу біля кімнати Лізи вона наткнулася на того страшного собаку. Він сидів поряд дверей, мов терпляче чекаючи, що хтось впустить його до кімнати. Побачивши Мері, він уважно поглянув на неї своїми зеленуватими очима, вильнув хвостом, а проте не загарчав, не налякав дівчину.

— Чого тобі? — намагаючись говорити спокійно, запитала вона у собаки, чомусь згадуючи його господаря. Того дивного, похмурого та непривітного чоловіка вона боялася не менш від його страшного собаки. Й як же могла вона полишити Лізу наодинці з ним біля річки? Й Ліза захворіла, мов зачаклував той велетень її нещасну сестру, бо погляд же мав такий, що самій Мері від нього відразу ж робилося муторно. Й вона не зустрічала його від того ж дня, як у Лізи почався жар. Роман Якович, якось згадавши кузена, процідив крізь зуби, спохмурнівши лицем:

— Знову наливається горілкою, нечистяка.

На третій день жар у Лізи минувся так само несподівано, як і почався. Парася, відразу ж просяявши радісною та щасливою усмішкою, притягнула з кухні велику тацю з наїдками, й чого тільки на ній не було: й свіжа, пухка здоба, й жовтуватий сир, й шматочки холодної відвареної гусятини, й великий кухоль свіжого молока, й декілька круто зварених яєць, й смажений кусень молодої курки, й з десяток улюблених маман тістечок…

Ліза, побачивши всю ту красу й сяюче личко Парасі на додачу, важко, приречено застогнала.

— Парасю, ну навіщо ти все це принесла?

Парася дещо насупилася.

— Як це — навіщо? Аби ви поїли гарненько, звичайно ж. Ви ж майже три дні й риски до рота не брали, вам сили треба…

Ліза похитала головою.

— Я на зможу з’їсти всього!

— А ви спробуйте!

— Парасю, ти мене вб’єш!

Парася ображено засопіла.

— Гріх вам таке казати, панночко Елізо. Й це після того, як я всі коліна собі позбивала, вимолюючи вам у Господа здоров’ячка…

Ліза зітхнула.

— Добре, вибач, — швидко промовила вона, зручніше вмощуючись на подушках. — Але всього я чи подужаю…

— Та хоч трішки, — вдоволено відгукнулася Парася, накладаючи до білої тарілки два кусні хліба, товстий шматень гусятини та трійко яєць. — Ми вже всі тут так за вами переболілися… Пані, мамця ваша, то плачеться, то гризе тістечка без продиху, на панночку Мері страшно поглянути, так уже вся зістраждалася, ваш панич-наречений теж, мов віл скажений, будинком мечеться, й навіть страшний господарський пес не раз під дверима шкрябався.

Спиною Лізи пройшовся холодок.

— Господарський пес? — перепитала вона тихо й хотіла поцікавитися про господаря, та змовчала. Узяла тільки у служниці тарілку з наїдками, неуважно відірвала кусень малесенький хліба й разом зі шматочком м’яса поклала до рота. А перед очима стояв мальовничий берег річки й те, що трапилося під старою вербою під час грози. Й гірко, й солодко зробилося одночасно їй від тих споминів. Що трапилося з нею тоді, яке божевілля заволоділося нею, що кинулася вона в обійми ледь знайомого чоловіка, кузена свого нареченого? Яка сила примусила її, мов останню грішницю, цілувати його так, як нікого й ніколи не цілувала, забувши про цілий світ? Що то за гроза була така чаклунська, що геть полишила її розуму? Хотіла б вона все то знати, а не знала ж. Ще хотіла б не згадувати про те диво біля річки, не думати про Ярослава Кириловича, але він продовжував стояти, мов намальований, перед очима, й вуста її, здавалося, відчували ласку теплих чоловічих вуст. Ласку грішну й недозволенну.

— Ну що ж ви не їсте? — прожебонів поряд ласкавий голос Парасі, й Ліза, продовжуючи думати про своє, послушливо взяла ще м’яса та хліба, з’ївши в задумі ще не одне підсунуте Парасею яйце.

А потім почалися відвідини хворої.

Першою до кімнати повагом впливлася маман. Притуляючи хусточку мереживну до сухих, зсоловілих від надлишку їжі очей, вона обдивилася Лізу, поцілувала, велично всілася поряд і зітхнула.

— Елізо, ну й перестрашила ж ти нас! Захворіти, не встигнувши приїхати на гостину до нареченого! Я так настраждалася за цей час, а Софія Григорівна зі мною разом. Повинна тобі сказати, Елізо, що вона виявилася досить приємною жінкою. А вже Роман Якович! О, як він переживався за тобою, як переживався. А які вони заможні, — стишивши голос майже до шепотіння, різко перемінила маман своє виспівування Романа Кажановського, нахиляючись до Лізи й обдаючи ту терпким запахом парфуму. — А ще Софія Григорівна подарувала мені скляночку парфуму з Парижа. Звісно, мені — баронесі — не стало би приймати такі подарунки від жінки,