Ті, що співають у терні - Колін Маккалоу
Невдовзі всі переконалися, що Дрогеда була самостійним всесвітом, настільки відрізаним від цивілізації, що з часом навіть Джилленбоун став просто назвою, з якою були пов’язані невиразні спогади. У межах великого вигону Гоум Педдок були стайні, кузня, гаражі, незліченні сараї з усякою всячиною — від корму до машинерії, собачі будки, вигони для худоби, заплутаний лабіринт скотопригінних дворів, гігантський сарай для стрижки овець із величезною кількістю робочих місць для стригалів — аж двадцять шість, а за сараєм — іще один заплутаний лабіринт дворів. Там були курники, свинарники, поїлки для корів та молочарня, житло для двадцяти шести стригалів, невеличкі халупки для чорноробів, двоє таких самих, але ще менших халупок для скотарів, бараки для робітників-новачків, бійня та стоси дров.
Все це розташовувалося приблизно посередині округлого безлісого простору діаметром три милі і мало назву Гоум Педдок. Увесь цей конгломерат споруд майже торкався сусіднього лісу тільки в тій точці, де стояв будинок старшого скотаря. Однак довкола сараїв, загонів та хлівів росло досить багато дерев, які давали таку необхідну та бажану тінь; здебільшого це були перцеві дерева — великі, кремезні, з щільною листвою і гарні своєю спокійною сонливістю. А віддалік, у зеленій траві пасовиська Гоум Педдок, ліниво паслися коні та корови молочної породи. На дні глибокого вузького яру обабіч будинку старшого скотаря неквапливо тік мілкий струмок каламутної води. Звісно, ніхто не повірив розповіді отця Ральфа, що вода в ньому здатна піднятися аж на шістдесят футів за одну ніч — це здавалося неможливим. Вода з цього струмка накачувалася вручну для кухні та ванни, і жіноцтво далеко не відразу призвичаїлося митися, мити тарілки та прати білизну в зеленувато-брунатній воді. Шість масивних баків із гофрованого заліза, які, подібно буровим вишкам, стриміли на високих дерев’яних опорах, збирали дощову воду для пиття, але новоприбулі швидко дізналися, що витрачати цю воду слід ощадливо, ніколи не використовуючи для прання. Бо хтозна, коли пройде наступний дощ і знову наповнить баки.
Вівці та велика рогата худоба поїлися артезіанською водою, але не з легкодоступного пласта ґрунтових вод, а справжньою артезіанською водою, що подавалася на поверхню з глибини три тисячі футів. Вона фонтанувала зі встромленої у свердловину труби і розтікалася невеличкими каналами з краями, порослими ядуче-зеленою травою, до кожного вигону господарства. Оскільки ці канали живилися зі свердловини, то їхня насичена сіркою та всілякими мінералами вода не годилася для пиття людьми.
Спочатку великі відстані приголомшували Клірі — Дрогеда мала площу двісті п’ятдесят тисяч акрів. Її найдовша межа простягнулася аж на вісімдесят миль. Господарство було за сорок миль та двадцять сім воріт від Джилленбоуна, єдиного населеного пункту в радіусі ста шести миль. Вузьку східну межу утворювала річка Барвон — так місцеві мешканці називали північне русло ріки Дарлінґ — великого й каламутного струмка тисячу миль завдовжки, який впадав у ріку Муррей і через півтори тисячі миль вихлюпувався разом із нею в океан на півдні Австралії. Струмок Джилленкрік, що тік у ярку побіля будинку старшого скотаря, впадав у Барвон за дві милі від Гоум Педдока.
Педді та хлопцям тут сподобалося. Інколи вони кілька днів поспіль проводили у сідлі за багато миль від господарства, ночуючи під небом, таким неозорим зоряним небом, що інколи їм здавалося, що вони з’єдналися з самим Господом Богом.
Сіро-бурий край повнився життям. Кенгуру тисячними табунами стрибали між деревами, легко долаючи огорожі та паркани, — такі бездоганно граційні, такі вільні! Посеред трав’янистої долини гніздилися страуси ему; вони гордо ступали вздовж своїх територіальних меж, але лякалися усього незвичного і тікали геть швидше за коней, полишаючи свої темно-зелені яйця завбільшки з футбольний м’яч. Терміти споруджували червонуваті, схожі на хмарочоси вежі; побіля мурашників сновигали незчисленні мурахи — великі й кусючі. Пташине розмаїття здавалося нескінченним у своїх незвіданих видах; пернасті жили не по одному чи по двоє, а тисячами тисяч: маленькі жовто-зелені папужки, яких Фіона чомусь називала голубками, хоча місцеві мешканці казали, що це хвилясті папужки; дещо більші за розмірами червоно-сині папуги під назвою розела; великі блідо-сірі папуги з яскраво-пурпуровими грудинками, підкриллям та головами, називалися рожевими какаду; а ще там були великі чисто-білі птахи з жовтуватими чубчиками, і ці птахи мали назву сірий чубатий какаду. Всюди пурхали красиві маленькі зяблики, а ще горобці та шпаки, весело сміялися й хихотіли дужі брунатні синьоводи, час від часу пірнаючи за зміями — своєю улюбленою їжею. Усі птахи майже як люди не мали ані найменшого страху: сиділи собі сотнями на деревах, позираючи туди-сюди яскравими розумними очима, верещали, реготали та імітували все, що здатне видавати хоч якийсь звук.
По землі тупотіли лячного виду ящірки п’ять-шість футів завдовжки і легко заскакували на високі гілки дерев, почуваючись там комфортно, як і на землі; вони називалися варанами. Було багато й інших ящірок, не таких великих, але декотрі мали не менш лячну зовнішність — із роговими гребенями довкола шиї, як у динозаврів, або з розпухлими, яскраво-синіми язиками. А розмаїтість видів змій вражала, і Клірі дізналися, що найбільші та найстрашніші із них здебільшого найбезневинніші, а от схоже на товсте полінце створіння в фут завдовжки могло виявитися смертельно небезпечним убивцею; яких там тільки змій не було — і пітони з ромбічним малюнком, і мідянки, і деревні змії, і чорні змії з червоним підчерев’ям, і коричневі змії, і смертельно небезпечні тигрові змії…
А комахи! Коники-стрибунці, сарана, цвіркуни, бджоли, мухи всіляких розмірів, цикади, комарі, ґедзі, велетенські молі та незчисленні метелики! Павуки наводили страх — величезні волохаті істоти з охватом лап у кілька дюймів; були й оманливо маленькі, але смертельно небезпечні павучки, що ховалися в туалеті. Декотрі жили в розлогій павутині на деревах, декотрі колихалися в щільних люльках із павутини, причеплених поміж стебел трави, інші ж пірнали в отвори у землі з лядками, які вони зачиняли за собою.
Було й багато хижаків: жорстокі дикі кабани, які не боялися нічого і харчувалися плоттю — чорні волохаті створіння завбільшки з дорослу корову; дінго — місцеві дикі собаки, які кралися, принишкнувши до землі й зливаючись із травою; сотні ворон, що огидно каркали зі скелетів мертвих засохлих дерев; яструби та орли, що нерухомо зависали в потоках повітря.
Від декотрих із цих хижаків вівці та худоба потребували захисту, особливо коли телилися корови і котилися вівці. Кенгуру та кролі поїдали дорогоцінну траву; свині та дінго пожирали ягнят, телят і хворих тварин, ворони видзьобували їм очі. Сімейству Клірі довелося навчитися стріляти, їздити верхи з гвинтівкою, інколи для
