Зло - Людмила Баграт

- Алі, скажи, я гарна? Ну, будь ласочка, ти ж розумієшся на жінках! А якщо йому не сподобаюся? Може, я для нього - занадто товста чи занадто худа? Зависока чи занизька? - Алі чхнув. - Так, ти маєш рацію. Я верзу нісенітниці. Це все… хвилювання. Просто він такий… незвичайний! А ще в нього… Ти куди?

Алі стрілою побіг у коридор і почав нявкати. У двері постукали. Доволі гучно. Тричі. Моє серце мало не зупинилося. Та заспокойся ж ти!

Я глибоко вдихнула, видихнула, ще раз вдих - видих, і відчинила двері. На площадці стояв… ніхто. Точніше, він там не стояв. А ще точніше, там ніхто не стояв, там нікого не було, жодної душі. Спершу я нічого не відчула - ані розчарування, ані збентежености. Мабуть, серцю не вдаються такі швидкі переходи від однієї емоції до іншої. Але хвилювання теж зникло. Хоч щось.

Я відступила назад, щоб зачинити двері, коли побачила її. На килимку, перед порогом моєї квартири лежала темно-червона, майже чорна троянда. Не розмірковуючи, я присіла навпочіпки, щоб підняти з підлоги таку красу, проте не встигла її торкнутися, бо мою руку перехопила інша. Сильна, чоловіча.

Я підвела очі. Навпроти мене, так само навпочіпки, сидів Ян. Дві чорних безодні його очей. Він мовчки взяв троянду, обережно, наче вона була зі скла. Ми підвелися разом, і тепер я побачила, що він тримав у другій руці, яку до цього ховав за спиною. Великий, просто розкішний букет білих троянд. Януставив чорну троянду до інших, ліворуч від центра букета. «Як серце», - подумала я. Наступної миті Ян простягнув мені квіти, і його низький спокійний голос м'яким поштовхом розірвав тишу:

- Здрастуй.

Не зводячи з нього очей, я взяла букет і майже пошепки відповіла:

- Здрастуй… те.

Ян теж перейшов на шепіт:

- Не треба «те».

Непевним жестом я запросила його у вітальню. Ян зачинив за собою двері і пройшов у кімнату. Я помітила, що його зацікавили картини на стінах.

- Нічого, якщо я залишу вас наодинці з моїми стінами? Треба поставити квіти у воду.

- Зовсім нічого, тільки от чому ж «нас»? - Він подивився на мене з такою іронією, що я не витримала і теж усміхнулася:

- Тому, що ти тут - не сам.

Він здивовано звів брови. Я мовчки показала на килим і залишила кімнату. Цікаво, скільки часу у нього піде на те, щоб одрізнити Алі від чорного килима?

Вода повільно наповнювала вазу. Квіти були незвичайними - тендітні й пишні водночас. Без усіляких там стрічечок і целофану, які я терпіти не можу. Лише квіти. Тільки зараз я помітила, як легко Ян розв'язав мою одвічну проблему: чорне чи біле?

Розумієте, мені завжди подобалися і білі, і чорно-червоні троянди. Коли в мене були білі, я мріяла про червоні, коли червоні, - про білі. Надати перевагу якимось одним я наважувалася. Як можна обирати між прекрасним і прекрасним? А цей букет був бездоганним.

Я саме відрізала зайве листя, як раптом відчула присутність Яна. Тихий, як… як… як… як кішка. Таке порівняння по-справжньому здивувало мене.

- Марго, обережніше з червоною! Вона - самі шпичаки.

- Чому? - Я спитала не обертаючись. На початку нашої розмови я прикинула, що Ян стоїть десь біля дверей у кухню, але наступна його відповідь пролунала майже коло мого вуха:

- Тому, що вона - королева.

Я озирнулася через плече. Ян стояв на відстані півкроку позаду мене. Раптом я зловила себе на думці, що ненавиджу цих півкроку.

- А інші?

Він зневажливо махнув рукою:

- О, інші цілком безпечні - жодного шпичака, жодної несподіванки.

- Це тому, що вони - лише свита?

- Вгадала. - Ян спостерігав через моє плече, як я рівномірно розміщувала квіти в вазі.

- Яне, навчи мене мові квітів!

- Не можу.

- Чому?

- Ти вже нею розмовляєш.

- Як це?

- У білих троянд ти відрізала досить багато листя, королеві залишила майже все. Та і в вазу поставила так, щоб вона була вищою за інші.

- Бо вона - прекрасна.

- Ні. Ти - прекрасна.

Я повернулася до нього з вазою в руках. Так, щоб вона була між нами, щоб між нами хоч щось було, опустила очі і побачила, що руки Яна теж зайняті.

На них, самовдоволено примруживши очі, лежав Алі. Мій Алі. Мій улюблений кіт, який нікому, крім мене, не дозволяв себе торкатися. Жодного разу. Ніколи. Мій відданий і водночас такий незалежний Алі. Найкращий товариш. Я не втрималася:

- Але як? Як тобі вдалося? Він що, сам пішов тобі до рук? Це неможливо! Алі нікого, крім мене, до себе не підпускає. Ніколи!

Ян усміхнувся:

- Ти ревнуєш? - Він повільно гладив чорну пухнасту шубку, вправними рухами пестив шию, чухав за вушками.

І ця підступна зараза муркотіла! Присягаюся! Це бісове створіння замалим не вило від насолоди. Маленький хвостатий зраднику! Ну, начувайся! Я до тебе ще доберуся! Але найстрашнішим було те, що я півжиття віддала б, аби помінятися місцями з цією продажною шкуркою. Тільки бвідчувати його руки намоїй шиї, плечах, грудях… Япочервоніла. Знав би Ян, про що я думаю!

- Ні. Так. Не знаю. Просто він ще ніколи себе так не поводив.

Ян усміхнувся:

- Я теж.

- Проте… Як тобі вдалося? Ніяк не збагну!

- Це було нескладно. - Він примружив очі. - Ми маємо багато спільного.

- Наприклад? - Наші погляди зустрілися, і я вкотре мало не знепритомніла від темного полум'я його очей.

- Як і він, я втрачаю від тебе