Паризьке кохання - Лариса Чагровська

— Отже, до весілля все було готово. Крім, як з’ясувалось, нареченої. Наш медовий місяць ми збиралися провести на моєму острові.

— На твоєму… що? — уточнила Даруся, вислухавши перекладачку.

Остання фраза прозвучала так буденно, що дівчина не відразу зрозуміла, про що йдеться.

Валері всміхнулася на це перепитування, хоча помітно було, що й вона шокована розповіддю шефа, і пояснила:

— Пан Вінтерз володіє невеличким островом в Індійському океані.

Дарина провела рукою по очах, немов знімаючи з них павутиння.

— О, ну… якщо усього одним, та ще й невеличким… Мені аж полегшало. Бо я перше хвилюватися почала, як про це почула, але тепер ні, не хвилююся. Я спочатку думала, що мені причулося. Ну, знаєте, як це буває… Володіти островом… це так незвичайно.

Валері всміхнулася ще ширше і додала, знову ж таки, від себе:

— Насправді у такому володінні немає нічого особливого, крім того, що на своєму крихітному клаптику землі посеред безмежного океану ви можете робити все, що бажаєте.

— Справді. Зовсім нічого особливого. Ви мене заспокоїли. То що було далі з Кетрін? — звернулася вона знову англійською до Марка.

— Вона сказала, що нам терміново слід поговорити. Я подумав, що саме про це йтиме мова, де все-таки пройде наш медовий місяць. Кетрін хотіла податися кудись, де багато людей, де є світське життя… Я ж прагнув усамітнення. Розумієш, Дорі, ритм моєї роботи, він не дозволяє сподіватися на тривалий відпочинок. Я вважав, що бодай шлюбна подорож принесе мені спокій. Однак цього не сталося. Бо не відбулося й шлюбу.

— Що ж сталося?

— Кетрін сказала, що вона багато думала і зрозуміла, що вона не може вийти за мене заміж. Я запитав «чому?». Невже вона зовсім мене не кохає? І вона, трохи здивувавшись, заявила, що так, вона зовсім не любить мене, але причина її відмови полягає зовсім не в цьому.

— Не в цьому? — луною повторила ошелешена Дарина. — Щось ця логіка від мене тікає…

— Ще б пак! — вигукнула обурена Валері й додала від себе, стишивши голос. — Яка логіка може бути в діях великосвітської панянки? Я не знала, що сталося поміж ними. Ніхто не знав. Але ту мимру я ніколи терпіти не могла. Тільки не кажіть про це босу.

— Не скажу, — по-змовницьки кивнула Дарка.

— Перекладач це все одно що психолог. — продовжила перекладати Вел, — Кетрін ще заявила, що йде від мене до мого колеги…

— Хвилиночку. Марку, ти що, осліп? — Даруся не змогла втримати свого обурення. — Як ти… — і тут Дарина затнулася. Ні, ну хто б говорив! А сама? Якою вона була? Сліпою? Дурною? Закоханою?

Марк швидко опустив її на землю:

— Ти щаслива, Дорі, якщо ніколи не помилялася у тому, кого любиш. Я заздрю тобі. А у мене все вийшло не так. Кетрін була сама невимушеність. Попросила мене взяти на себе повернення подарунків. У нас їх зазвичай надсилають молодятам за кілька днів до весілля. І сказала: Вибачся за мене перед гостями! Ти уявляєш? Вибачся! Так, ніби вона затрималася в салоні краси чи скинула зі столу салат. У мене було два виходи: або дзвонити усім запрошеним, а їх було понад три сотні, серед ночі, і пояснювати, що весілля не буде, або сказати це перед ними усіма наступного дня. Я обрав друге.

— Отакої! А з нею, з Кетрін ти що зробив?

— А що я міг зробити? — зчудувався Марк.

— Я б її убила!

— Ні, не думаю. Це ти зараз так кажеш. Хоча… я пригадую тодішній свій стан. Я таки міг би убити когось. Щось розтрощити. Знищити, так як знищили мене. І все ж виховання взяло верх над емоціями. Замість убивства, я просто розплакався. Бачиш, який я немужній? — він обережно скосив оком на Дарину.

— Найхоробріший чоловік з усіх, кого я тільки бачила в житті, — щиро відповіла Дарина, і, простягнувши руку через стіл, торкнулася стиснутих у кулак пальців Марка. — Я не знаю, і знати не хочу, що думала про тебе Катрін, але мужності у тебе стане на всі військово-морські сили США.

Валері, промокаючи очі серветкою, перекладала далі:

— Ранок того дня, коли я стояв у вщерть забитій гостями церкві й пояснював, що весілля не буде, став найтяжчим у моєму житті. Моя мама плакала. Батько не хотів мене бачити…

— Та чому ж? — перепитала Дарина. — Що ти зробив поганого? Ти… О-о-о, Марку, ти що, сказав у церкві, що це ти покинув Кетрін? Ні, мовчи. Не відповідай. Я зрозуміла. Сподіваюсь, тепер твій батько вже знає правду?

— Тепер — знає. А тоді… я був, наче прокажений. Ішов тим довгим церковним проходом, і всі від мене сахалися. Я сів у той білий весільний лімузин, що мав везти нас в аеропорт, із табличкою «Just married» замість номерного знака, і наказав водієві відвезти мене будь-куди. Мені насправді було байдуже, куди їхати. А водій, він у мене вже десять років, узяв і привіз мене до того ж аеропорту. Сам купив мені квиток на літак і сказав, що я можу обдурити свого тата і маму, і навіть себе, але мені його обдурити не вдасться. Що він і на хвилину не вірить, що я покинув жінку практично біля вівтаря. Що мені слід трохи розвіятись, а міста, кращого, ніж Париж, у цьому сенсі ще не створено.

— А потім?

— Я сів у літак, і добряче накачався віскі, яке подають у першому класі. Проте, на жаль, швидко протверезів. Із трапу я практично скотився, як м’ячик, і швидше за все, скидався на хвору примару, — Марк засміявся.

Проте Даруся, як не старалася, не змогла розділити його веселощів. Навпаки, у середині все переверталося. Що він пережив! Як же йому було боляче! Вона добре знає, що таке цей біль. Як роз’їдає тебе зсередини! Як відроджується знову і знову, виникає, коли на нього зовсім не чекаєш, і добиває тебе, безжалісний, мов убивця. Пальці Дарини, що упродовж усієї розповіді