Заметіль - Ганна Хома

Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ…

ВІДВ’ЯЖІТЬ!!!

Богдан закусив губу.

Робити комусь масаж, коли у тебе поламане ребро, нелегко. Він пробував затримувати дихання, але все одно кожний його рух відгукувався гострим болем у грудях. Добре, що його сьогоднішні пацієнт не рухався. Добре, що це була лише дитина.

(Органічне ушкодження мозку. Ні, краще все-таки поламане ребро.)

Богдан на хвилю призупинився. До закінчення сеансу залишалось ні більше-ні менше — двадцять хвилин, а він ніяк не міг впоратися з головокружінням. У кімнаті то наставали сутінки, то знову прояснювалося. Можна було, звичайно, скоротити сеанс, але тоді те, що він робить, називатиметься як завгодно, тільки не масажем.

Внизу рипнули сходи. Це повернувся з роботи батько дитини, директор одного крутого оздоровчого центру, який міг за відповідну плату оздоровити всіх бажаючих. Усіх, окрім своїх дітей.

(Добре йому. Сидить собі в кабінеті, бавиться комп’ютером, відповідає на дзвінки…

Ні, не добре. Хай обереже небо йти його шляхом. Сніг на тому шляху ніколи не розтане.)

У тій самій кімнаті, але в іншому ліжечку лежала ще одна дитина. Богдан призупинився і спробував перемістити своє тіло так, щоб біль у грудях не був таким гострим. Ця дитина теж чекала своєї черги на загальний масаж. І в неї теж було вроджене ураження мозку.

Кроки на сходах наближались. Руки не слухались. Богдан зрозумів, що цього разу йому навряд чи вдасться закінчити сеанс масажу.

(Треба сказати про це директорові. Сказати, щоб він мене відпустив…)

Потемніло у кімнаті на диво швидко. Коли розвиднілось, він знайшов себе у довгому коридорі, з вікон якого щедро лилося сонце.

Назустріч йому з другого кінця коридору йшов директор.

Сонце світило все яскравіше. Відстань між ними скорочувалась. Богдан придивився уважніше.

Директор мав на собі свій світлий плащ і капелюх.

(Навіщо комусь одягати плащ і капелюх?

Напевно, щоб змусити тебе робити все, що він забажає.)

Коридор був довжелезний і пройде ще певний час, поки вони зустрінуться. Богдан думав про своїх пацієнтів і про чудову погоду за вікном. І раптом директор вийшов на світло і на якусь мить став темною фігурою на фоні білого вікна, і цей момент переходу білого у чорне нагадав

(…ЯКЩО ДОВГО ДИВИТИСЬ УГОРУ, ТО МОЖНА УЯВИТИ, ЩО ТИ ЛЕТИШ…)

про забуту обіцянку.

— Я обіцяв їй, що в нас буде своя квартира! — крикнув Богдан через увесь коридор.

Чоловік у плащі і капелюсі кивнув головою, не зупиняючись.

(Поправка. Цього чоловіка тут не повинно бути. Він залишився за п’ять тисяч кілометрів звідси.)

Богдан зробив пару кроків вбік, але на повороті стояла варта. Тоді він повернув назад. Йшов вздовж коридору, роззираючись по боках, але виходу все не було. Тільки вікна. Одне, друге, десяте… Богдан сповільнив крок. З вікнами щось коїлося. Вони потемніли, а за хвилю стали молочно-білими. Коли перед очима відкрилась тераса, він вибіг і завмер. Стіна з колючим дротом загороджувала видноколо, а серед ясної весняної днини валив сніг…

(Поправка. Тут сніг зроду-віку не падав.

Арабська республіка Ємен. Планета, де навіть дощ навідується на землю двічі на рік.)

— А власне, для чого вам тепер квартира? — промовив чоловік у плащі і капелюсі, який наздогнав його легко, не поспішаючи. Богдан вчепився пальцями у поручні. — Тепер вона вам ні до чого.

…Аеропорт «Шереметьєво» увірвався у сон гулом юрби, занудними голосами диспетчерів і усвідомленням того, що доведеться стирчати тут ще десять годин. Зміна клімату капітально далася взнаки. Розбитість і тупий біль у потилиці були найменшими з бід. Дрімота напливала хвилями і відступала, очі неможливо було розплющити і заснути по-людськи теж не вдавалось, напівсон-напівзабуття оточили його стіною з колючим дротом, утворюючи в голові мішанину з далеких і недавніх спогадів.

Два роки він намагався відокремити спогади від реальності, а тепер, коли реальність теж стала спогадом, вони накинулись на нього усі нараз, користаючись з його слабкості. Ці спогади почали змагатись у його голові за владу над ним, і ніхто не хотів поступатись.

Азія цупко тримала його у своїх обіймах, за два останні роки настільки потужно врісши у його кров, що кількість червоних кров’яних тілець піднялась ген понад норму, бо вижити на висоті більшій ніж два з половиною тисячі кілометрів над рівнем моря без цього неможливо.

Але сніг, мабуть, зріднився з ним ще з доісторичних часів. З тих часів, коли ніщо не віщувало кінця світу.

Богдан випростав ноги і приготувався чекати.

За сімнадцять років до кінця світу.

Усе життя він був тихим, чемним і слухняним. «Яка у вас добра дитина», — вихваляли його мамині знайомі. І у нього не залишалось вибору. Він не хотів підводити людей, які ним опікувались. А скільки він себе пам’ятав, ним завжди усі опікувались, хоча інколи йому здавалось, що було б краще, якби вони цього не робили.

Спочатку — мама. Він був найменшою, п’ятою її дитиною, і як тільки з’являлась вільна хвилинка, вона присвячувала її йому. Тому він ніколи не смів сам зайвий раз турбувати її, хай би як сильно потребував материнської допомоги.

Тато теж піклувався про нього, як міг. Працював день і ніч. Йшов, коли він ще спав, і повертався, коли він вже спав. Тому його Богдан пам’ятав смутно, невиразно, переважно з розмов інших.