Заметіль - Ганна Хома
Забери мене — не пожалкуєш. Кому, як не Тобі, знати, чого вартує мені кожен крок по цій землі. А літати… літати мені, мабуть, сподобалося б…
Олено Григорівно, не скигліть. Ви ж не чайка.)
— Ходімте, бо як уперіщить! — підвелася з лавки струнка, волоока жінка, простягаючи до неї руку.
— Ні, я тут посиджу…
— Придумали собі! — жінка схопила її за плече і потягла за собою. — Тут посиджу. Біжімо до найближчого під’їзду, бо до хати вже точно не встигнемо…
Стіни найближчого під’їзду нагадували збірник ненормативної лексики, але захищали від вітру, як могли. Олена вдячно торкнулась їх рукою.
Зненацька у світі стало тихо і темно. Одинокі постаті добігали до схованок. Стрілою шугнув угору чийсь захоплений вереск.
— Що у вас з ногою?
— Впала.
— A-а, так-так, зараз такі дороги роблять… Куди, пройдисвіте? — жінка спритно схопила дитину за капюшон. — Хочу влаштуватися на роботу, я ж до декрету працювала секретаркою, але тої фірми вже і слід простив, — криза, самі розумієте…
За два роки, поки її не було, настала криза. У два рази піднявся долар. У два рази впала гривня.
— … але на кого ж я це шило залишу? Чоловік у Ізраїлі на будівництві…
— У тебе, мамо, деспотичні замашки. Хіба можна обмежувати свободу дітей?
— Я тобі зараз дам свободу, ти зараз таку свободу від мене дістанеш…
— Як ви збираєтесь знайти роботу? Треба ж мати знайомих… — спитала Олена, не відриваючи очей від того, що діялось на дворі. Хмара затягла усе небо. Перехожих майже не зосталось, навіть автомобільний рух на дорогах вщух. Холод і вітер пішли атакувати принишклу землю.
(Назови це зневірою чи легкодухістю, як хочеш назови, — я більше не витримаю.)
— Не обов’язково. Головне — бажання. Шукала в інтернеті, бачила вивіску якоїсь фірми — заходила. А чому б і ні. Все одно гуляю з ним. Зайти запитатись можна, за це в писок не дадуть…
— Навмання? Це не для мене.
— Чому б то?
— Мама, мама, дивись… ну дивись…
— Погляньте на мене. Ви б на місці власника фірми взяли мене на роботу?
— Я? — Нова знайома окинула її прискіпливим поглядом. — Взяла б. Без питань. Ви серйозні і… як би це сказати… інтелігентні. Гм… крім того ж, якби я була чоловіком, то не пропустила б вас повз себе.
Олена мовчки дивилась на неї.
— Жартуєте, — нарешті вимовила вона.
— Ти, мама, зовсім мене не слухаєш…
— Невитримана година з тобою, халамиднику. Ні, не жартую. А ви спробуйте: хто стукає, тому відчинять… Завжди треба пробувати. Не на перший, так на десятий раз, але щось та й вийде.
Інколи Бог змилосерджувався і давав їй урок, не вимагаючи за нього платні.
— Ну що тобі шкода чи що?..
— Ви могли б позичити мені гривню на тролейбус? Я забула всі гроші вдома, а вертатись нема коли.
— Без питань. Беріть. Ви вже знаєте, куди йти?
— Я не впевнена, але… чому б не спробувати?
— Ну подивись, мам… сніг!
Вони обоє повернули голову. З чорної-пречорної хмари валив білий-білюсінький сніг.
(Цікаво, сніг пам’ятатиме своє ПАДІННЯ? Чи краще сказати — ПОЛІТ? Що за доля: залишити чорну хмару для того, аби перетворитись у чорну багнюку, і тільки під час польоту побути білим. Чи може — під час падіння?..
Як краще сказати, мам?
Чому я пам’ятаю до дрібниць той політ або падіння, як хочеш його назови. Пам’ятаю перевернуте небо, довгі-предовгі секунди невагомості, страх, крик, стукіт серця, навіть удар пам’ятаю, а замість вікна у моїй пам’яті — чорна зловісна хмара?
Чому, мам?
Мовчиш. Не хочеш мені допомогти.
І Ти теж не хочеш. Змовились там угорі між собою, я знаю.)
— Ви куди? Там така заметіль!
— І я хочу в заметіль, як тьотя!
— Упаси тебе Бог…
Два місяці після кінця світу.
Психіатр мав змордований вигляд і не дуже надокучав питаннями. А, може, просто прикидався, хто тих психіатрів знає?
— То ви кажете, що стрибнули униз…
— То ви так кажете. А я просто мила вікно. Ми вже з вами говорили про це.
— У шубці і в чоботях?
— Було холодно, якщо пам'ятаєте.
— У мене погана пам'ять на погоду. То, кажете, було холодно. А ви завжди після роботи миєте вікна?
— Тільки коли вони брудні. Послухайте, якби я хотіла вчинити самогубство, я б вибрала інший спосіб.
— Який?
— Ну, наприклад, ввела собі калію у вену. Швидко і ефективно. Але це не буде стрибок з вікна.
— Може, ви посварились з кимось?
— Це не привід для самогубства…
— У вас було важке чергування, ви не виспались, повернулись зранку додому у порожню квартиру і полізли мити вікна. Я правильно вас зрозумів?
— Мені подобається мити вікна.
— Може ви когось зустріли по дорозі додому? Ваша бабця пригадала, що деякий час у вас були серйозні стосунки з одним молодим чоловіком. Він навіть офіційно приходив до вас на заручини, але…
— Це було дуже давно.
— Він знає,
