Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки - Неля Шейко-Медведєва
Третьої неділі, донесхочу надивившись на нього, Софія прилягла на канапу й задрімала. Розбудила її і виманила на балкон музичка Зеня. Старий, сидячи на сходах під дверима, вигравав на старезному, дихавичному акордеоні й упівголоса наспівував запишаній Геновефі, що пританцьовувала під порогом свого будинку:
«Ой ти, дівчино, з горіха зерня, Чом твої серденько колюче терня?…»Аж тут з будинку, як іскра з ватри, випорснула Василька і від душі втяла чоловіка по потилиці:
— Кому співаєш, драбе?!
Зеньо розсміявся і затяг іншої:
«Ці горіхи не до смаку, Тато мамі вибив сраку»,… — і вщипнув їй литку.За що дістав ще одного потиличника з побажанням:
— Щоб ти здох до раня!
А з гамака, в якому погойдувався Красник, донеслося воркітливе, духмяно-ніжне, наче випари саду:
— …нудьгую, Оленько. Снишся мені, вважай, щоночі. Складай іспити і нічим не переймайся. Якщо не поступиш, я тебе «поступлю». На платне відділення. Й одразу перевезу в наш дім. Тут така краса! П’ять люксових кімнат, веранда, балкон… Хрущі гудуть над вишнями, метелики пурхають над квітами. Неподалеку річка, гори… Авжеж… Авжеж… Цілую. І наяв, і уві сні…
Вимкнув мобільник і замугикав:
«Чом твої вустоньки… тиха молитва»…
«Я гадала, що загарбник просто дражнить мене. Аж ні — закоханий… Скоро привезе в мій будинок смаркулю, яка вчора закінчила школу… Треба рятуватися!» — задкуючи в кімнату, подумала Софія.
І наступного дня, по обіді, кинувши директорові, що йде в райвно, подалася до Наталени — містечкової відунки, що замешкувала неподалеку, під самою підошвою гори.
Одна з нечисленних приятельок Софії — вчителька літератури — вважали Наталену Божою жінкою й нічого не робила, не порадившись з нею: «І баба її, і прабаба були прозорливицями, найліпшими в Підкарпатті лічницями і від сивої давнини замешкували на одному місці, перед заваленою камінням печерою — домівкою древніх духів». Інша — вчителька математики — називала Наталену вар’яткою, але при лихих трафунках також зашмигувала до неї. Коли Софія здумала розлучатися з Ростиком, обоє намовляли її, перш ніж подати заяву, переговорити з Наталеною, але вона нагадала їм, чеснотливим парафіянкам, що панотець не раз застерігав їх від бісиць, що прикидаються всезнайками… А тепер, коли припекло, сама забажала пророцтва від «бісиці», яку бачила лише раз, зоддалека. Знала лише Наталениного чоловіка-красеня (молодшого за неї на десять років) — начальника цеху з меблевого комбінату. Чоловік той був для відунки найліпшим підтвердженням її чаклунської снаги, бо не просто одружився з нею — старою, неохайною бридулею, але й незрадно кохав її, годив, як болякові, дарма що вона (казали люди) замалим не щодня лупцювала його — ділилася з ним смутком і болями, який приносили їй звідусіль покривджені люди.
Наталена — дебела, клубата, в чорній хустині й чорній спідниці, стояла перед своїм незугарним, під іржавою бляхою будинком, обшитим почорнілими від часу дошками, втопивши широкі стопи в споришах і наставивши до сонця сіре, пласке обличчя.
«Дарма я прийшла!» — з острахом подумала Софія, бо від постаті «божої жінки» віяло чимось первісним, лячним, наче від замшілого каменя, під яким спочиває прошитий осиковим кілком упир, або від заціпенілого хижака, намірів якого не вгадати…
Але не втекла, а стиха прожеботіла:
— Добридень.
— О, пані завучка! — не відповівши на її привітання, глузливо пробасувала відунка і втупилася запаморочливо чорними очицями в зіщулену Софію. — Лісами кружляла, долами блукала, ріки-бистриці перепливала, в чужі присінки забрідала, собою пишалася, від глупої невченої Натальки ховалася, а коли біда за карк ухопила, стежку до неї слізками зросла! — й показала на вкопаний у землю дерев’яний столик з двома широкими зручними лавками, до блиску вичовганими жіноцькими задками: — Сядь!
Софія сіла на одну з них. Відунка вмостилася навпроти. Сховала в свої широкі, засмаглі ручиська білу Софіїну руку, заплющила очі й наче силою затягла її в якісь колюхаті хащі, де, стогнучи, коловоротилися… не люди й не звірі, а Софіїні схарапуджені думки — сірі, чорні, сірі, чорні… Мельк, мельк-мельк,… які, зненацька зайнявшись, гарячим попелом падали жінці на груди й обличчя.
Наталена розплющила очі, в зіницях яких усе ще посвічувало полум’я, і прошепотіла:
— Горе тобі, жоно! Три тижні тому завмерла твоя сварґа!
— А що це? — засліплена тим уявним попелом, несміливо запитала Софія.
— Сварґа? — з побожним острахом проказала відунка. — Це доля зірок! Доля землі! Доля людини! Щось таке, як всесвітній млин. Людська сварґа крутиться в сварзі Землі то за сонцем, то проти сонця. Сварґа Землі крутиться в сварзі Всесвіту. А сварґа Всесвіту — в Господній правиці! Лише людську, малу сварґу людина може зупинити чи, навпаки, підштовхнути, якщо зупиниться. Сварґою Землі, сварґами планет і сонця покеровує Отець небесний. А сварґу Всесвіту навіть Він не може зупинити до часу, званого Страшним Судом, дарма що вона в його жмені. Але навіщо це тобі? Ти ж не бачиш її вогню, не відчуваєш у собі ні руху всесвітнього, ні руху всеземного, ні навіть руху власної сварґи. Тобі, гордій, завзятій, здається, що ти сама обертаєш своїм життям…
«Сварґа, — це, схоже, доля», — подумала Софія і, зітхнувши, призналася:
— Тепер уже ні…
— Ая, — підтвердила Наталена. — Тому що твоя сварґа спалила все, чим ти клопоталася досі, й завмерла!
— Чому спалила? За що?
— Чи я знаю? Мо’, жила ти не по правді чи любила над усе те, що не гідне любові? Або ж тобі здалося, що ти вже всього домоглася, і ти побажала собі спокою… А сварґа любить рух, переміни. Чим дужче людина прагне чогось, тим жвавіше крутиться, яскравіше полум’яніє її сварґа. І навпаки…
— Я прагла! — перебила її Софія. — Крутилася, як білка в колесі, й лише пару місяців
