Ті, що співають у терні - Колін Маккалоу

— Я заперечуватиму. Бо ти — мій єдиний помічник, і нам дуже потрібні ті гроші, які ти приносиш у сім’ю.

— Але ж мені у війську платитимуть!

Педді розсміявся.

— Ти про солдатські копійки? Бути ковалем у Вахіне набагато вигідніше, аніж бути солдатом у Європі.

— Але ж коли я туди потраплю, то, може, у мене з’явиться можливість вибитися в люди і стати кимось набагато поважнішим за коваля! Це мій єдиний шанс, татку.

— Дурниця! Заради Бога, хлопче, ти не тямиш, про що кажеш. Війна — жахлива річ. Я приїхав сюди з країни, що воювала тисячу років, і знаю, що кажу. Хіба ти не чув, що розповідають чоловіки, які побували на бурській війні? Ти ж часто буваєш у Вахіне, тож наступного разу прислухайся до їхніх оповідок, гаразд? До того ж мене страшенно злить, що бісові англійці використовують австралійців та новозеландців як гарматне м’ясо там, де їм, бач, не бажається гнати під кулі своїх дорогоцінних солдатів. Цей войовничий Черчілль, і оком не змигнувши, кинув наших хлопців здобувати нікому й задарма не потрібний Галіполі! З п’ятдесяти тисяч загинуло аж десять тисяч! Це навіть гірше за різанину! Тобі що, більше нема чого робити, окрім воювати за стару бабу Англію? Що доброго вона для тебе зробила? Тільки й знала, що пила кров зі своїх колоній. Якби ти опинився в Англії, тамтешні люди відвертали б від тебе носа і впритул не помічали б, бо ти, бач, селюк із колоніального закапелка. Ані Новій Зеландії, ані Австралії нічого не загрожує. Можливо, старій бабці Англії навіть піде на велику користь, якщо її розіб’ють у війні. Бо давно вже варто комусь помститися за те, що вона скоїла з Ірландією. Хто-хто, а я й сльози не пророню, якщо війська кайзера пройдуть урочистим маршем головною вулицею Лондона.

— Але ж батьку, я хочу записатися до війська!

— Можеш хотіти що завгодно, Френку, але я тебе нікуди не відпущу, тож краще відразу ж викинь цю думку з голови. Ти ще малий, щоби бути солдатом.

Френкове обличчя спалахнуло, губи стиснулися у тоненьку ниточку: малий зріст був його болючим місцем. У школі він завжди був найменшим хлопцем у класі, й через це йому доводилося битися вдвічі частіше, аніж іншим. А нещодавно все його єство сповнила одна страшна думка: у свої сімнадцять він мав ті самі п’ять футів три дюйми, що і в чотирнадцять років. Невже він більше не росте? Лише йому були відомі всі ті муки, на які він приречував своє тіло та душу, намагаючись видовжитися: болісні вправи на розтягування та марні сподівання.

Однак, займаючись ковальством, він став надзвичайно дужим як для свого зросту. Для хлопця з темпераментом Френка батько не міг запропонувати кращого вибору, хоча й цей вибір зробив неусвідомлено. Френка, з його невеличким, але сповненим сили тілом, ніхто не міг подужати у бійці, й до сімнадцяти років він встиг прославитися на всьому півострові Таранакі. У бійці він давав вихід усьому своєму гніву, приниженню та відчуттю неповноцінності, перед ним не могли встояти найсильніші місцеві хлопці, бо ці Френкові почуття були союзниками його прекрасно тренованого тіла, блискавично-кмітливого розуму, несамовитості та незламної волі до перемоги.

Чим здоровішими та злішими були його супротивники, тим більше хотілося Френку змусити їх принижено валятися в пилюці. Однолітки, добре знаючи його агресивність, обходили хлопця десятою дорогою. А нещодавно він, шукаючи нових суперників, вийшов за межі хлопчачого кола: місцеві чоловіки й досі згадували той день, коли Френк дав чортів Джиму Колінзу — зробив із нього відбивну, хоча Джиму було двадцять два, зростом він був шість футів чотири дюйми без картуза й черевиків і заіграшки міг підняти коня. Зі зламаною лівою рукою та тріснутими ребрами Френк бився, аж поки супротивник, скиглячи, впав скривавленим лантухом йому під ноги; дорослим чоловікам довелося силоміць відтягувати хлопця, щоб він ногами не розтрощив знепритомнілому Джиму черепа. Щойно зрослися рука та ребра, Френк подався до міста і підняв там коня — просто так, щоб продемонструвати, що це до снаги не одному лише Джиму і не залежить від зросту чоловіка.

Як батько цього феноменального хлопця Педді добре знав репутацію Френка і з розумінням ставився до синівської битви за повагу оточуючих, але не стримував гнів, коли бійки заважали роботі в кузні. Педді, котрий і сам був малий на зріст, свого часу теж довелося чимало повоювати, щоб довести свою сміливість, але в тій частині Ірландії, звідки він родом, Педді не здавався курдупелем, а до Нової Зеландії, де чоловіки були вищими, він перебрався вже дорослим мужчиною. Тому для нього малий зріст не був таким болючим мозолем, як для Френка.

І тепер батько пильно вдивлявся у хлопця, марно намагаючись зрозуміти його; Френк завжди був немилим його серцю, хоча він старанно намагався не вирізняти його з-поміж решти своїх дітей. Педді знав: це страшенно засмучувало Фі, її гнітило невисловлене протистояння батька з сином, та навіть його любов до дружини не могла подолати того роздратування, яке викликав у нього Френк.

Вчепившись у розкриту газету своїми короткими, але красивими руками, Френк прикипів до Педді поглядом, і в його темних очах читалася дивовижна суміш благання й гордині, гордині надто впертої, щоби благати уголос. Яким же чужим було обличчя його сина! Не було в ньому нічого від Клірі та Армстронґів, хіба що очі трохи нагадували Фіонині — і тільки, бо очі Фіони не могли так раптово розширюватися, спалахуючи гнівом від найменшого приводу, як чорні очі її сина. Лише одного Френку не бракувало — хоробрості.

Зауваження Педді стосовно зросту Френка різко перервало обговорення теми; всі сиділи, доїдаючи тушкованого кролика у незвичній тиші. Навіть Г’юї та Джек, придушивши верескливе хихотіння, перемовлялися обережно і неквапливо. Меґі їсти не схотіла і сиділа, не зводячи очей із Френка, наче той міг щезнути в будь-яку мить. Френк їв повільно і з явною неохотою, а за першої ж нагоди вибачився і встав із-за столу. Через хвилину біля стосу дров чулося розмірене цюкання сокири: то Френк заходився рубати тверді колоди, що їх привіз Педді, заготовляючи на зиму дрова.

Коли всі думали, що Меґі пішла спати, вона вислизнула з вікна своєї спальні й нишком прокралася до стосу. То була ділянка, надзвичайно важлива для забезпечення безперервності життя в домівці: близько тисячі квадратних футів ґрунту, утрамбованого й омертвленого товстим шаром трісок та кори; з одного боку височіли стоси складених колод, які ще треба було пиляти, а з протилежного — мозаїчні стіни з