Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Завтра ми зможемо сісти в машині поруч.

— Так.

— Джуліан не заперечуватиме.

— Так.

— І в нас іще буде завтрашня ніч. Одразу вони нічого не зроблять. Імовірно, їм знадобиться доба.

— Так.

— Тепер закон уже не такий суворий. Людям дозволяють бачитися. Та й сам процес триває доволі довго. Якщо мені вдасться, я спробую зв’язатись із Гастінґзом. Він — найкращий. Гастінґз або Біркетт. Гастінґз знав мого батька.

— Так.

— Мені доведеться розповісти йому правду. Тоді їм буде простіше працювати. Їм потрібно розуміти, у чому справа.

— Так.

Відчинились двері, і до бібліотеки зайшов Фріс. Я відштовхнула Максима, стала рівно, як зазвичай, і взялась поправляти зачіску.

— Перепрошую, мадам, ви перевдягатиметесь чи мені подати вечерю негайно?

— Ні, Фрісе, сьогодні ми не перевдягатимемось, — відповіла я.

— Добре, мадам, — сказав він.

Фріс лишив двері відчиненими. Зайшов Роберт і почав запинати штори. Він поправив подушки, пересунув на місце диван, прибрав зі столу книжки й газети. Виніс із бібліотеки віскі з содовою та брудні попільнички. Я спостерігала, як він виконує цей ритуал щовечора, відтоді, як приїхала до Мендерлея, але сьогодні всі ці речі, здавалося, набули особливого значення, так ніби пам’ять про них житиме вічно, і колись, через багато років, я скажу: «Я пам’ятаю цю мить».

Затим повернувся Фріс і повідомив, що вечеря — на столі.

Я пам’ятаю той вечір у всіх подробицях. Пам’ятаю миски з крижаним консоме, філе палтуса та гарячу лопатку ягняти.

Я пам’ятаю карамель і гостру закуску наприкінці.

У срібних підсвічниках горіли свіжі свічки, білі, тонкі й надзвичайно високі. Аби приховати похмурий сірий вечір, у їдальні також позапинали штори. Було дивно сидіти там і не бачити крізь вікна галявин. Здавалося, ніби настає осінь.

Телефон задзвонив, коли ми вже пили каву в бібліотеці. Цього разу на дзвінок відповіла я. На іншому кінці дроту почувся голос Беатріс.

— Це ви? — запитала вона. — Я цілий вечір намагалася вам додзвонитись. Двічі було зайнято.

— Шкода, — відказала я, — справді шкода.

— Ми з Джайлзом отримали вечірні газети десь дві години тому, — сказала Беатріс, — і рішення суду нас просто шокувало. Що з цього приводу говорить Максим?

— Думаю, це всіх вразило, — мовила я.

— Але, люба, це якась нісенітниця. Якого милого Ребекка вкорочувала б собі віку? Хто завгодно, лише не вона. Десь точно закралася помилка.

— Не знаю, — сказала я.

— А що каже Максим? Де він? — допитувалась вона.

— До нас приїздили гості, — відповіла я. — Полковник Джуліан і ще інші люди. Максим дуже стомився. А завтра ми їдемо в Лондон.

— З якого дива?

— Це якось пов’язано з рішенням суду. Мені важко пояснити.

— Ви мусите докласти всіх зусиль, щоб його скасували, — сказала Беатріс. — Це ж безглуздо, просто безглуздо. І так прикро для Максима — весь цей жахливий публічний розголос. Це погано на нього вплине.

— Так, — відказала я.

— Невже полковник Джуліан не в змозі нічого вдіяти? — продовжувала вона. — Він же магістрат. Навіщо ж тоді магістрати? Старий Горрідж із Леньйона, вочевидь, геть клепку загубив. Який у неї міг бути мотив? Це — найбільш ідіотська річ, яку мені доводилося чути у своєму житті. Хтось має побалакати з цим Теббом. Звідки він може знати, чи ті дірки були зроблені навмисно, чи ні? Джайлз переконаний, що в усьому винні скелі.

— Схоже, в суді вважають інакше, — мовила я.

— Якби ж мені вдалося приїхати! — сказала Беатріс. — Я б змусила їх надати мені слово. Схоже, ніхто навіть не намагався на щось повпливати. Максим дуже засмучений?

— Він утомлений, — відповіла я. — Радше втомлений.

— Як би я хотіла поїхати з вами в Лондон! — поскаржилася вона. — Але в мене ніяк не вийде. У бідолашного Роджера температура 39,4°, а наша медсестра — справжня ідіотка. Він її терпіти не може. Як мені його покинути?

— Звісно, — сказала я. — Вам не варто цього робити.

— А де саме в Лондоні ви будете?

— Не знаю. Нічого не ясно.

— Перекажіть Максимові, щоб спробував щось зробити, аби рішення змінили. Воно погано вплине на родину. Я тут усім кажу, що таке рішення — всуціль аморальне. Ребекка б нізащо не наклала на себе рук. Вона була не з таких. Я навіть подумую сама написати коронерові листа.

— Уже запізно. Краще облиште. Це нічого не змінить.

— Ця дурня мене просто бісить, — не вгавала Беатріс. — Ми з Джайлзом вважаємо, що якщо ці дірки й не були слідами скель, то їх навмисне пробив який-небудь волоцюга. Можливо, комуніст. Їх тут ціла купа. Комуніст саме так і вчинив би.

З бібліотеки до мене гукнув Максим:

— Невже ти не можеш її спекатись? Що вона там тобі торочить?

— Беатріс, я спробую зателефонувати вам із Лондона, — у розпачі мовила я.

— Може, мені смикнути Діка Ґодолфіна? — запитала вона. — Він член парламенту. Я дуже добре його знаю, набагато краще, ніж Максим. Він учився разом із Джайлзом в Оксфорді. Запитайте в Максима, чи хотів би він, щоб я потелефонувала Діку. Можливо, він зможе якось вплинути на те, щоб це рішення скасували. І поцікавтесь, що Максим думає про версію з комуністом?

— Не варто, — відказала я. — Це нічого не дасть. Прошу вас, Беатріс, не треба нічого робити. Від цього буде тільки гірше, набагато гірше. Ребекка могла мати якийсь таємний мотив, про який нам нічого не відомо. І я не думаю, що комуністи ходять і пробивають у човнах дірки. Який у цьому сенс? Прошу вас, Беатріс, облиште це.

Ох, дякувати Богу, її не було сьогодні з нами! Дякувати Богу хоча б за це! У слухавці щось задзижчало. Я почула крик Беатріс:

— Алло, алло, хто там на комутаторі, не роз’єднуйте нас!

Затим почулося клацання — і запала тиша.

До бібліотеки я повернулася, ледь переставляючи ноги. Я була вкрай виснажена. За кілька хвилин телефон задзвонив знову. Я ніяк не зреагувала. Нехай собі дзвонить. Я підійшла