Ребекка - Дафна дю Мор'є

— Це ваша донька, — сказав Френк. — Вона хоче дізнатися, чи чекати вас на вечерю.

Полковник нетерпляче махнув рукою.

— Скажіть їм, щоб починали без мене. Скажіть, що я не знаю, коли повернусь.

Він зиркнув на свій годинник.

— Вчасно ж подзвонила, — пробурмотів полковник Джуліан. — Обрала ж час.

Френк знову пішов до маленької кімнатки, щоб переказати слова полковника. Я подумала про його доньку на іншому кінці дроту. Певно, це була та, що грає в гольф. Я могла собі уявити, як вона кричить своїй сестрі: «Тато сказав починати. Якого милого він там робить? Стейк буде, як та підошва». Ми порушили плин їхнього домашнього життя. Зіпсували їм вечір. Усі ці безглузді розрізнені нитки чіплялися одна за одну через те, що Максим убив Ребекку. Я поглянула на Френка. Він мав бліде й застигле обличчя.

— Я чув, що Роберт уже приїхав, — сказав Кроулі полковнику. — Вікно в сусідній кімнаті виходить на алею.

Френк вийшов з бібліотеки до зали. Доки він говорив, Февелл підвів голову. Затим знову звівся на ноги й розвернувся до дверей. На його обличчі заграла дивна потворна усмішка.

Двері відчинились, і ми знову побачили Френка. Він озирнувся та заговорив до когось у залі.

— Гаразд, Бене, — тихо мовив Френк, — містер де Вінтер хоче пригостити тебе цигарками. Тобі не варто нічого боятися.

Бен незграбно увійшов до бібліотеки. Зюйдвестку він тримав у руках. Без капелюха в нього був дивакуватий вигляд; він здавався голим. Я лише тепер помітила, що Бен мав поголений череп; він був геть лисим і виглядав зовсім іншим; він навіював страх.

Яскраве світло його немовби приголомшило. Він дурнувато озирався навсібіч, кліпаючи крихітними очима. Бен помітив мене, і я подарувала йому слабку, досить боязку усмішку. Не знаю, чи він мене впізнав, бо лише кліпнув очима. Затим Февелл повільно підійшов і став перед ним.

— Привіт! — привітався він. — Як життя? Щось трапилось відтоді, як ми востаннє бачились?

Бен втупився в нього поглядом. Не схоже було, що він його впізнав. Він нічого не відповів.

— То що? — запитав Февелл. — Ти ж знаєш, хто я, чи не так?

Бен продовжував крутити в руках свою зюйдвестку.

— Га? — перепитав він.

— Пригощайся цигаркою, — запропонував Февелл, простягаючи йому коробку.

Бен поглянув на Максима та Френка.

— Усе гаразд, — сказав Максим. — Бери, скільки хочеш.

Бен узяв чотири цигарки й заклав по дві за кожне вухо. Після того знову почав м’яти свого капелюха.

— Ти ж знаєш, хто я, чи не так? — повторив Февелл.

Бен однаково не відповідав. До нього підступив полковник Джуліан.

— За кілька хвилин ми відвеземо тебе додому, Бене, — сказав він. — Ніхто тебе не образить. Ми просто хочемо, щоб ти відповів на кілька запитань. Ти ж знайомий із містером Февеллом, адже так?

Цього разу Бен похитав головою.

— Ніколи його не бачив, — відказав він.

— Не корч із себе клятого дурня, — грубо мовив Февелл. — Ти чудово знаєш, що бачив мене. Ти бачив, як я ходив до хатини на березі, до хатини місіс де Вінтер. Ти ж бачив мене там, хіба ні?

— Ні, — відповів Бен. — Я нікого не бачив.

— Брехло недоумкувате! — гаркнув Февелл. — Невже ти так і будеш тут стояти й казати, що не бачив, як торік я гуляв гаєм із місіс де Вінтер і заходив до хатини? Невже ми не впіймали тебе якось, коли ти підглядав за нами у вікно?

— Га? — проказав Бен.

— Переконливий у вас свідок, — саркастично мовив полковник Джуліан.

Февелл рвучко розвернувся до нього.

— Це все — підстава, — сказав він. — Хтось дістався до цього ідіота та підкупив його теж. Кажу вам, він бачив мене безліч разів. Ось. Може, це змусить тебе пригадати?

Февелл запхав руку до задньої кишені штанів і дістав гаманця. Помахав перед Беном фунтовою банкнотою.

— Тепер згадав? — запитав він.

Бен покрутив головою.

— Ніколи його не бачив, — промовив він, а тоді схопив Френка за руку. — Він прийшов сюди, щоб здати мене до притилку?

— Ні, — відказав Френк. — Звісно ж, ні, Бене.

— Я не хочу до притулку, — сказав Бен. — Там з людьми поводяться жорстоко. Я хочу бути вдома. Я нічого не зробив.

— Усе гаразд, Бене, — заспокоїв його полковник Джуліан. — Ніхто не збирається здавати тебе до притулку. Ти точно впевнений, що ніколи не бачив цього чоловіка раніше?

— Ні, — відказав Бен. — Ніколи його не бачив.

— Ти ж пам’ятаєш місіс де Вінтер, чи не так? — поцікавився полковник.

Бен невпевнено поглянув на мене.

— Ні, — ласкаво проказав полковник, — не цю леді. Іншу, ту, котра вчащала до хатини.

— Га? — перепитав Бен.

— Ти пам’ятаєш леді з човном?

Бен кліпнув очима.

— Її більше нема, — відказав він.

— Так, нам це відомо, — сказав полковник Джуліан. — Вона плавала на човні, так? Ти був на березі, коли вона востаннє вийшла в море? Якось увечері, більше року тому. Після чого вже не повернулась?

Бен покрутив у руках зюйдвестку. Він подивився на Френка, а тоді — на Максима.

— Га? — перепитав він.

— Ти ж був там, хіба ні? — нахилившись уперед, запитав Февелл. — Ти бачив, як місіс де Вінтер прийшла до хатини, а незабаром з’явився й містер де Вінтер. Він зайшов до хатини після неї. Що сталося потім? Ну ж бо! Що трапилося?

Бен відсахнувся до стіни.

— Я нічого не бачив, — сказав він. — Я хочу додому. Я не хочу до притулку. Я вас ніколи не бачив. Ніколи. Я ніколи не бачив вас із нею в гаю.

Бен розревівся, мов дитина.

— Ах ти ж, безмозкий боягуз! — повільно проказав Февелл. — Ах ти ж, клятий дурноверхий страхопуд!

Бен витирав очі рукавом куртки.

— Схоже, ваш свідок не надто вам допоміг, — зауважив полковник Джуліан. — Уся ця вистава виявилася суцільним марнуванням часу, чи не так? Хочете поставити йому ще якісь запитання?

— Це змова! — закричав Февелл. — Змова проти мене. Ви всі змовились, усі до одного. Кажу вам, цього недоумка хтось підкупив. Хтось заплатив