Ребекка - Дафна дю Мор'є
— Якось, коли в Роберта був короткий день, я вивіз його порозважатись, — пояснив він. — Ребекка поставила п’ять фунтів на те, що я нізащо його не запрошу. І я чесно цю п’ятірку виграв. То був один із найкумедніших вечорів у моєму житті. Спитайте мене, чи я сміявся? Ще б пак! Роберту в загулі й море по коліна, я вас запевняю! Та й мушу визнати, що на дівок у нього око набите. Тієї ночі він підчепив найгарнішу з усієї компанійки.
Роберт повернувся з віскі й содовою на таці. Він досі був розчервонілий і вкрай зніяковілий. Февелл, усміхаючись, спостерігав, як той готує йому напій, а тоді розреготався, відкинувшись на бильце дивана. Він узявся насвистувати барну пісеньку, не зводячи з Роберта очей.
— Це ж вона, так? — спитав він. — Це ж та пісенька? Тобі досі подобаються руденькі, Роберте?
Роберт вичавив із себе кволу нещиру усмішку. Він мав жалюгідний вигляд. Февелл зареготав іще гучніше. Роберт розвернувся й вийшов із бібліотеки.
— Бідолаха, — сказав Февелл. — Гадаю, відтоді йому так і не випало погульбенити. Цей старий осел Фріс тримає його на короткому повідку.
Він почав пити віскі з содовою та оглядати кімнату, час від часу позираючи на мене й усміхаючись.
— Я навіть не надто засмучусь, якщо Макс не повернеться на вечерю, — мовив він. — А ви що скажете?
Я змовчала. Заклавши руки за спину, стояла біля каміна.
— Не дарма ж накрили те місце за столом, чи не так? — проказав Февелл.
Він поглянув на мене, все ще усміхаючись і схиливши голову набік.
— Містере Февелл, — мовила я, — не хочу здатися грубою, але річ у тому, що я дуже стомилась. У мене був довгий і доволі виснажливий день. Якщо ви не можете сказати мені, навіщо вам Максим, то вам немає сенсу тут сидіти. Буде набагато краще, якщо ви зробите так, як я вам запропонувала, і приїдете завтра вранці до контори.
Він зісковзнув з бильця дивана й підійшов до мене, тримаючи в руці склянку.
— Ні, ні, — сказав Февелл. — Ні, ні, не будьте такою жорстокою. У мене також був виснажливий день. Не тікайте, не полишайте мене — я геть безвинний, запевняю вас. Мабуть, Макс вам усілякого про мене нарозповідав, так?
Я нічого не відповіла.
— Ви думаєте, що я — великий злий вовчисько, адже так? — запитав він. — Але знайте, це не так. Я цілком звичайний, безвинний чоловік. І, на мою думку, за даних обставин ви пречудово тримаєтесь, просто пречудово. Знімаю перед вами капелюха, справді.
Ці останні слова прозвучали нерозбірливо й принизливо. Краще б я не казала Фрісові, щоб він його впустив.
— Ви приїхали сюди, в Мендерлей, — провадив далі Февелл, непевно вимахуючи рукою, — взяли на себе цей маєток, зустрічалися з сотнями людей, яких ніколи раніше не знали, мирилися зі старим Максом і його змінами настрою, і чхати ви на всіх хотіли — ви просто йдете своїм шляхом. Я б сказав, що ви — молодець, чорт забирай, і я готовий сказати це кому завгодно. Ви — молодець, і біс із ним!
Він похитнувся, затим випростався й поставив порожню склянку на стіл.
— Знаєте, уся ця справа стала для мене справжнім потрясінням, — сказав Февелл. — Збіса жахливим потрясінням. Ребекка була мені кузиною. Я її, чорт забирай, любив.
— Так, — відказала я. — Я вам співчуваю.
— Ми разом росли, — продовжував він. — Завжди душа в душу. Нам подобалися ті самі речі, ті самі люди. Ми сміялися з тих самих жартів. Гадаю, я любив Ребекку більше за всіх на світі. А вона любила мене. Усе це стало для мене неабияким потрясінням, чорт забирай!
— Так, — мовила я. — Звісно.
— Я хочу знати, що з цим збирається робити Макс? Невже він думає, що тепер, коли це брехливе дізнання закінчилося, йому вдасться зачаїтися? Ось що мені скажіть!
Февелл більше не усміхався. Він нахилився до мене.
— Я збираюсь добитися справедливості в справі Ребекки, — дедалі гучнішим голосом продовжував Февелл. — Самогубство… Господи Боже! Цей старий дурний маразматик коронер змусив присяжних пристати на версію самогубства. Але ж ми з вами знаємо, що це було не самогубство, адже так? — Він нахилився до мене ще ближче. — Адже так? — повільно повторив Февелл.
Двері відчинились, і до бібліотеки зайшов Максим, а одразу за ним — Френк. Максим став як укопаний і, не зачиняючи дверей, витріщився на Февелла.
— Якого біса ти тут забув? — запитав він.
Февелл розвернувся, тримаючи руки в кишенях. Він вичекав якусь мить, а тоді заусміхався.
— Взагалі-то, мій старий друзяко Максе, я приїхав привітати тебе з приводу сьогоднішнього дізнання.
— Ти сам покинеш цей дім, — запитав Макс, — чи хочеш, аби ми з Кроулі тебе звідси виштовхали?
— Зажди, заспокойся-но на хвилинку, — сказав Февелл.
Він запалив ще одну цигарку й знову всівся на бильце дивана.
— Ти ж не хочеш, аби те, що я скажу, почув Фріс, чи не так? Ну, а він почує, якщо ти не зачиниш дверей.
Максим не зрушив з місця. Я зауважила, як Френк тихесенько причинив двері.
— А тепер слухай сюди, Максе, — мовив Февелл. — Тобі вдалося вийти сухим із води, хіба ні? Пощастило навіть більше, ніж ти розраховував. О, так. Я був сьогодні в суді й насмілюсь стверджувати, що ти мене бачив. Я був там від початку до кінця. Я бачив, як твоя дружина знепритомніла в доволі критичний момент, і я її не звинувачую. Тоді все й справді висіло на волосині, чи не так, Максе? Хто знав, у який бік поверне дізнання? На щастя для тебе, усе сталося так, як сталося. Ти, часом, не підкупив цих тугодумів, які вдавали з себе присяжних, га? Бо, як на мене, було збіса схоже, що так.
Максим рушив до Февелла, однак той підняв руку
— Зажди трохи, гаразд? — сказав він. — Я ще не закінчив. Максе, старий, ти ж розумієш, що якщо я захочу, то можу зробити все це для тебе збіса неприємним. І не просто неприємним, а навіть, дозволь сказати, — небезпечним.
Я сіла в крісло біля каміна. Міцно-міцно стиснула бильця. Френк підійшов до мене й став позаду. Максим не
