Позбав мене від нареченого, сестричко - Ольга Обська

Це жарт? Натякаєш, що ти схожа на мене, як моє власне відображення в дзеркалі?

Та ні! Якщо все вдасться, ти побачиш не відображення, а мене. Наживо.

Ну от як доросла людина може повірити, що дзеркало раптом покаже їй інтернет-співрозмовника?

А чи не простіше влаштувати відеодзвінок?

Ліза вже кілька разів пропонувала Елізабет зв'язатися в іншому месенджері, де є можливість не просто чатитися, а й встановлювати відеозв'язок, але Елізабет відповідала, що це неможливо. Ось і цього разу від неї прийшла точно така ж відмова. Вона не називала конкретної причини, але складалося враження, що її телефон не підтримує відеодзвінки.

Гаразд. Дзеркало так дзеркало.

Ліза сама не знала, чому піддалася цьому розіграшу. Вона встала з ліжка і, навіть не накинувши халата, підійшла до шафи. У її дверцятах було вбудоване маленьке дзеркало. Іншого в її крихітній кімнатці у гуртожитку не було.

Я на місці.

Тепер головне – не відводь погляд і чекай.

Ліза слухняно почала витріщатися на своє відображення, намагаючись уявити, як виглядає Елізабет. Якщо вона раптом справді сестра-близнюк, чи означає це, що у неї таке ж саме пшеничне волосся, такі ж зелені очі, високі вилиці, вольове підборіддя?..

Далі підборіддя думки не пішли, бо в кімнаті несподівано згасло світло. Причому схоже було, що знеструмленим залишився весь мікрорайон. Ні ліхтарі на вулиці, ні вікна сусідніх будинків не світилися. Суцільна темінь. Смартфон і той відключився, хоч він же на акумуляторі.

Рухатися довелося навпомацки. Ліза просто зробила обережний крок. Вона й гадки не мала, як могла зачепити дзеркало. Звук скла, що б'ється, змусив відсахнутися. На щастя, на цей момент очі вже потроху звикли до темряви. Ліза почала розрізняти обриси предметів. Щоправда, дивилася переважно на підлогу, щоб не наступити босими ногами на уламки скла. Але їх не було. Жодного. Проте здивувало навіть не те, що розбите дзеркало не залишило й сліду, а те, що підлога була паркетною. Це в гуртожитку, де споконвіків лежав лінолеум?!

Жодного логічного пояснення паркету Ліза знайти не могла, і наче цього було мало – вона раптом почула звуки кроків та чоловічий голос.

— До завтрашнього вечора все має бути готовим, — віддав комусь розпорядження глибокий оксамитовий баритон.

Ліза машинально відмітила для себе, що голос гарний, як у Котова. Хоча чому «як»? А раптом це і є Котов? Але звідки він би тут узявся і, головне: де "тут"? Його голос розносила луна. Відлуння у маленькій кімнаті гуртожитку? Хіба для цього не потрібна величезна напівпорожня зала?

Караууул! Хтось пояснить Лізі, що відбувається?