Занадто багато в мені - Дарина Міс

Ніч уже вповні запанувала, і тільки тихе потріскування свічки на терасі порушує тишу. Я сиджу, загорнувшись у м’який плед, і тримаю на колінах ноутбук. Екран слабко освітлює моє обличчя, коли я переглядаю фотографії, зроблені сьогодні на прийомі. Це моя звичайна звичка — я завжди намагаюсь зловити моменти, які інші могли не помітити. Мені здається, що вони несуть у собі більше, ніж просто образи.

Я перегортаю одне фото за іншим, занурюючись у спогади про вечір, поки раптом не чую кроки за спиною. Він тут.

Марк мовчки підходить і сідає поруч, залишаючи між нами невелику відстань. Від нього пахне чимось знайомим і теплим, але я намагаюся зосередитися на екрані. Після нашої сварки в кінці прийому мені важко дивитися йому в очі, тож я вирішую просто ігнорувати його присутність.

Він нічого не говорить, і ця тиша між нами здається майже не відчутною. Я гортаю далі, зосереджуючись на фотографіях гостей, красивих декораціях і дрібних деталях, які мені вдалося впіймати камерою. Але раптом екран показує щось інше.

Марк.

Його обличчя, застигле у півусмішці, освітлене теплим світлом ламп. Він виглядає таким невимушеним і спокійним, що навіть я, знаючи, яким напруженим він був останній час, на секунду завмираю.

Марк помічає це фото й нахиляється ближче, щоб краще роздивитися.

— Це я? — питає він несподівано м’яко. Його голос звучить так тихо, що здається, ніби він розмовляє не зі мною, а з собою.

Я лише злегка киваю, намагаючись не видати, як мене зачепила ця його реакція. Роблячи вдих мої рецептори потопають в такому до болю знайомому запахові.

— Я дійсно так виглядаю? — питає він знову, цього разу з якимось незвичним для нього захопленням у голосі.

Я трохи повертаю голову до нього, не витримавши цього тону. Його очі залишаються прикутими до екрану. У них видно подив, але також щось більше — певну вразливість, яку я ніколи раніше не помічала.

— Так, Марку, — кажу я нарешті, вирішивши, що краще відповісти прямо. — Це ти. Саме таким я бачу тебе.

Він мовчить, вивчаючи своє обличчя на екрані, ніби бачить себе вперше.

— Дивно, — каже він тихо, нахиляючись ще ближче. — Я завжди думав, що виглядаю… по-іншому. Більш… стримано чи що. А тут я ніби…

— Ніби що? — питаю я, сама не знаючи, чому ця розмова мене зачепила.

Він злегка посміхається, але ця посмішка більше сумна, ніж весела.
— Ніби відкрита книга.

Я дивлюся на нього й вперше помічаю, як утомлено він виглядає. Його плечі трохи опущені, а руки лежать на колінах, ніби він більше не намагається тримати свою звичну броню.

— Це тому, що ти іноді відкриваєшся, навіть коли не хочеш, — відповідаю я, сама дивуючись своїй відвертості. — Але ти цього не помічаєш.

Марк знову дивиться на фото, а потім переводить погляд на мене. Його очі стають серйознішими, і я відчуваю, як напруга між нами повертається, але тепер вона інша. Вона вже не про злість чи образу. Це щось глибше, щось, що ми обоє боїмося прийняти, хоча й дуже хочемо. Я так точно.

— А як ти бачиш мене? — раптом питає він, і це питання застає мене зненацька.

Моє серце починає битись швидше. Я відводжу погляд, дивлячись на фото, де він усміхається, але думаючи про всі ті моменти, коли він був інакшим. Закритим, холодним, заплутаним.

— Як людину, яка сама не знає, ким є, — відповідаю я тихо. — Але яка точно прагне це зрозуміти.

Він мовчить, і ця тиша наповнена більшим сенсом, ніж будь-які слова, які ми могли б сказати.

Марк мовчить, дивлячись на мене, а потім переводить погляд на мою руку, яка спокійно лежить на краю ноутбука. Його пальці повільно тягнуться до неї, і перш ніж я встигаю щось сказати, він м'яко торкається зап'ястя.

Я здригаюся, але не від болю. Це стало вже звичним для нього після тієї ночі, коли все змінилося. Він постійно знаходить привід торкнутися цієї руки, ніби перевіряє, чи все ще залишився той поріз, чи все загоїлось. Його дотик теплий, але цього разу він тривожить мене більше, ніж будь-коли раніше.

— Чому ти так робиш? — питаю я, дивлячись на нього, але він не відповідає. Його погляд опускається до моєї руки, а потім знову повертається до моїх очей.

— Я знайшов його тієї ночі, — раптом каже Марк тихо, і ці слова змушують мене завмерти.

— Кого? — питаю я, але вже знаю відповідь. Мій голос ледь чутний, а серце починає битись швидше.

— Того покидька, який напав на тебе, — говорить він, його голос стає більш напруженим.

Моє тіло ніби охоплює хвиля холоду. Я відсуваю руку, не зводячи з нього погляду.
— Ти… ти знайшов його? — перепитую, сподіваючись, що я просто неправильно зрозуміла його.

Він киває. Його обличчя залишається непроникним, але я бачу, як його пальці стискаються в кулак.

— Чому? — питаю я, не стримуючи свого шоку. — Чому ти вирішив це робити?

Марк мовчить, ніби сам намагається знайти відповідь на це питання. Потім говорить:
— Не знаю. Просто не міг залишити його без покарання.

Його слова звучать так просто, наче це було несерйозно.

— І що ти зробив? — питаю я, моє дихання прискорюється. Я не знаю, чого очікувати, але мій розум уже малює найгірші сценарії.

Марк відводить погляд, а потім обережно відповідає:
— Я просто… поговорив з ним.

Я не вірю. Його тон, його вираз обличчя — все це говорить про те, що це була не просто розмова.
— Марку, — кажу я, намагаючись звучати спокійно, але голос все одно тремтить. — Що ти насправді зробив?

Він дивиться на мене, і в його очах я бачу щось темне, щось глибоке, що він намагається приховати.

— Я зробив так, щоб він більше ніколи не наблизився до тебе, — відповідає він нарешті, і ці слова змушують мене відчути змішаний коктейль емоцій: шок, страх і навіть… захист.

— Що це означає? — питаю я, мій голос перетворюється на шепіт.

Марк знову мовчить, його погляд стає твердим.
— Це означає, що він більше ніколи не чіпатиме тебе чи когось іншого.