Пані Язикатої Хати 2 - Ялинка Ясь

«Лучче з доброго коня впасти, ніж на поганому їхати»

Від удару Свирянка впала на землю, а істота вчепилася у куртку лісника і смикнула вгору. Стьопка заверещала, почала брикатися, від чого куртка зісковзнула з неї. Істота звалилася на землю, тримаючи у руках-лапах чорну куртку. Тієї ж миті зверху стрибнув ведмідь.

Степанія, продовжуючи кричати не своїм голосом, розвернулась на спину і встигла побачити, як кудлата істота вирвалася з лап ведмедя, стрибнула на сусіднє дерево, з нього ще на одне і зникла у темряві.

Перелякана жінка затулила обличчя руками і заплакала. Ведмідь одразу опинився поруч, підняв її з землі і притиснув до себе. Ридаючи на його грудях вона відчула, як їй в руки тицьнувся теплий рикой. Притиснувши його до себе, вона заплакала ще дужче.

Потім її довго кудись несли.

Навколо стало світліше і потеплішало. Заспокоївшись трохи, Стьопка відірвала обличчя від кудлатих грудей і подивилася на всі боки. Вони були в лісі лісника, вона відразу згадала той особливий запах сосен і свіже, ні з чим не порівнянне, повітря.

Перевела погляд на чоловіка і здивувалася. Гор ніс її на руках у частково ведмежому тілі.

-Що так дивишся? - усміхнувся він їй, - нести тебе легше в людському тілі, але без одягу холодно.

-Т-ти і так можеш? - здивувалася вона, - наче шкуру надів...

-Вже можу, роки тренувань. Ти як?

-Н-нічого...

-Доброго?

-Н-не знаю поки.

-Добре, ми вже прийшли. Нічого не бійся.

-Н-не боюся, - прошепотіла вона і знову сховала обличчя у кудлатих грудях.

Будинок Гора зустрів теплом і затишком, як і минулого разу.

Лісник посадив жінку у крісло і пішов вдягатися. Стьопка знайшла у себе на грудях рикоя, який пригрівся та заснув, і ласкаво погладила його. «Котик» розплющив очі і жалібно нявкнув, дивлячись на неї хворим поглядом.

-Гор, мій котик, напевно, поранений, - розповіла вона ліснику, коли він повернувся, вже повністю одягнений.

-Дай його мені! - чоловік взяв рикоя, уважно оглянув його і сказав, - у нього немає пошкоджень, просто дуже слабкий, швидше за все з голоду. Скільки його не було?

-Днів десять...

-Просто зголоднів. Зараз підгодуємо і буде, як новенький!

-Що це було? - запитала Свирянка.

Вони сиділи на кухні лісника та пили каву з великих кухлів. Під столом біля ніг жінки гриз шматок м'яса рудий вихованець.

-Я не встиг роздивитись. Побачив тварюку, тільки коли відпустив звіра на волю, - невдоволено відповів Гор, - шкода, упустив! Сильно налякав?

-Налякав, так… Але він до мене не доторкнувся. Схопив за твою куртку, - скривилася від спогадів Степанія, - але дивився так страшно, наче пиляв очима.

-Знайду, витягну його лупалки, не хвилюйся, кохана! – від ніжності, що пролунала в голосі Гора, стало трохи легше. Вона сьорбнула ще ковток обпалюючого напою і сказала, замислившись:

-Я, здається, бачила ту істоту в книзі, яку Микола подарував… Але забула, як та потвора називалася. На ньому була пошматована солдатська форма, тобі не здалося?

-Кажу ж, не розгледів, - повторив похмуро, - але смерділо від нього нестерпно.

-Гноєм? Як від двоєдушників?

-Ні. Гниллю, тліном…

«На бідного Хому і дерево пада»

-Згадала! - закричала Стьопка, коли лісник повернувся з вулиці, куди виводив рикоя по нужді, - я згадала, як у книзі Миколи та тварюка називалася!

-І як? – зацікавився Гор.

-Чи то хапуга, чи хапун. Зателефонуй мамі, може вона знає щось про таких?

-Ай, не хочу, - скривився чоловік, - зараз в інеті глянемо!

-А чому так? І тебе дістала?

-Угу...

-А чого хоче?

-Ідеальності вона хоче, - відповів Гор, - пішли до кабінету, пошукаємо…

Кабінетом голосно називався кут у вітальні, обладнаний дерев'яною стільницею на ланцюгу, прикрученому до стельових балок, на якому розміщувалися сучасні гаджети, у вигляді крутого ноутбука та принтера.

-Ще скажи у тебе тут інет по оптоволокну...

-Не повіриш, мобільний!

-Та ну! У магічному лісі?

-Сама побачиш! - вони розмістилися за столом і Гор відкрив ноутбук.

-Кльово, мак, я теж такий хочу... - сказала Стьопка мрійливо, погладивши відкушене яблучко на кришці.

-Без проблем, куплю! – одразу обізвався лісник.

-Ні-ні-ні! - вигукнула Свирянка, - я не подарунки випрошую, ти що! Я й сама можу!