Нові коментарі
15 листопада 2024 18:15
Шановна пані Галино, дякуємо Вам за Вашу творчість! Ми виправили вказану Вами неточність. Дякуємо за проявлену увагу. З повагою, адміністрація сайту
З Божою правдою
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою
Українські Книги Онлайн » Любовні романи » Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Читаємо онлайн Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська
6.2

Іноді найдобріші й лагідніші на вигляд, насправді і є найжорстокішими монстрами вдома, за зачиненими дверима. З темою домашньої тиранії та насильства я вже не раз стикалася, працюючи над статтями. Мені довелося спілкуватися і з нещасними жертвами, які були впевнені, що самі в усьому винні, і мають захищати своїх мучителів, і з їхніми мерзотними чоловіками, які уявляли себе праведними пупами землі, яким лише наявність члена дає право вважати себе вищими створіннями. Тьху. Каструвала б. Щоб не розмножувалися.

Гаразд, не про це йдеться. А про те, що «не зґвалтував у перший же день» не дорівнює «хороший», особливо якщо в руках майже безмежна влада. Може і хороший, хто його зна. Але ризикувати та залишатися, щоб це з'ясувати, я не готова.

До того ж... обманювати того, хто врятував мене від лап маліксара і нічого поганого все-таки не зробив, грати лагідну покірну кішечку заради його милості, це якось гидко й не для мене, не зможу бути такою продажною й підступною. Коли водила за ніс мерзенного виродка Кайтана, докорів сумління я ні секунди не відчувала. А от з Арідом так не вийде. Отже, вихід один – тікати й негайно.

Питання залишається теж лише одне. Як?!

Думай, Васько! Думай! Що можна зробити?

Прожувавши останній шматочок фрукта, дуже схожого на персик, я ще раз оглядаю кухню. Лаконічна, стримана. Чоловіча така. Невже Арід завжди сам собі готує, коли сюди приїжджає? Без армії на все готових слуг? Слабко віриться. Але сніданок мені, здається, саме він власноруч і готував. Щось таке відчувається у цьому омлеті та каші. Енергетика, мабуть.

Дбає він про своє майно… О-о-о-о!

Якщо немає способу пробити силове поле − я перевіряла, як могла, довелося потім дуже ретельно поламаний стільчик ховати − то може є спосіб його вимкнути?

Ну от якщо логічно подумати. Я одна у домі. Не можу вийти. А якщо станеться… припустимо, пожежа? Не вимкнеться купол, і все, тю-тю. Капець цінному майну.

Підпалювати будинок, звичайно, буде невимовною тупістю. А от влаштувати локальне і контрольоване вогнище цілком можливо. Ось… в умивальнику, наприклад. А он ті дві дірочки на стелі цілком можуть бути датчиками, або щось на кшталт того. Треба спробувати. Може й не вийде. Але... не сидіти ж рівно на попі й чекати, коли проблема сама вирішиться. Головне, все добре продумати.

Загорівшись метою, я хутко підриваюся з місця. Значить так, якщо ідея вигорить, у мене буде дуже мало часу. Можуть з'явитися якісь пожежники, або навіть Арід примчить на порятунок. Тому треба зібратися заздалегідь.

Деякі потрібні мені речі я вже склала, наприклад, запасний одяг. Так що тепер збираю решту необхідних речей в досить містку полотняну сумку, яку знайшла в коморі. Замотую в кухонні рушники два ножі, один теж ховаю в сумку, другий, трохи менший, запихаю собі за пояс штанів, схожих на шаровари, прикривши руків'я краєм довгої білої сорочки.

Я б звичайно воліла надіти щось темне, але вибирати довелося з того, що є. І так мушу домовлятися зі своєю совістю, переконуючи себе, що Арід цей одяг купував саме для мене, тож це не зовсім крадіжка. З рештою речей і грошей, які я знайшла в кишені куртки Аріда в передпокої, складніше. Ех, докотилася, Васька. Хоча йому явно буде не до цього дріб’язку, коли він зрозуміє, що я втекла. Навіть страшно уявити. Але вовків боятися – в ліс не ходити.

Склавши все, заплітаю волосся в тугу косу, яку можна і під комір сховати. Подивлюсь, якщо знадобиться, обріжу. Пов'язавши бандану з блідо блакитного шарфика, і взувшись у подобу м'яких кедів, – навіть дивно, наскільки Арід все під мій смак підібрав – я переношу свій імпровізований рюкзак на кухню. Настав час приступати до найголовнішої частини плану.

Спалити я вирішила сукню, в якій була на аукціоні. Вона знайшлася у відрі для сміття на кухні. Якщо раптом мій задум не спрацює, зможу виправдати свої дії, сказавши, що це в мене такий спосіб боротися з жахливими спогадами.

А для надійності результату додаю до відра ще й розпотрошений каталог рибальського спорядження й обмотую це все джгутом, взятим у тій же коморі. Не знаю, чи горітиме сама сукня, але джгут димить просто пречудово. Перевірено в одному з численних походів, коли ми з друзями експериментували, за допомогою чого можна подавати димові сигнали. Ми тоді багато чого притягли із собою та спалили заради науки. Ось наука мені й знадобилася.

Склавши все це добро в раковину і приготувавши цебро з водою, я підношу до цієї купи цілком впізнавану на вигляд і використання запальничку, яку виявила у вітальні біля справжнісінького каміна. Мабуть, Аріду тут не лише влітку добре відпочивається.

Каталог спалахує одразу. Сукня, як я й боялася, майже не горить. А від підпаленого джгута, тут же починає валити щільний їдкий дим. Закривши обличчя захопленою для цього мокрою хустинкою, я відступаю на кілька кроків назад, уважно стежачи, щоб вогонь кудись не перекинувся, і прислухаюся… до простору, мабуть.

Спочатку нічого не відбувається, але коли від диму вже починають сльозитися очі, зі стелі раптово починає литися вода.

Чорт. Якщо вода загасить…

Додумати я не встигаю, бо раптом буквально відчуваю, як щось змінюється у просторі. Якийсь енергетичний сплеск колючою хвилею прокочується моїми нервами.

Боячись повірити до кінця, хапаю сумку і кидаюся до тієї кімнати, що є кабінетом, на мою думку.

І без перешкод хапаюся за ручку. Навіть повертаю її. Лунає клацання. Спрацювало! Боже! Спрацювало!

Від зашкального адреналіну серце гуркотить десь у вухах. Дихай, Васько. Дихай. Боятися будеш потім.

Штурхаю двері, і вони відчиняються. Це справді кабінет. Великий масивний стіл. Глибоке крісло, книжкові шафи, полички. Засклені вітрини із якимись дивними штуками.

Ледь дихаючи, я підходжу до столу, прикидаючи, де шукати браслети. Але шукати довго не доводиться. Вони просто лежать на столі. Арід їх і не думав надто ховати, не чекаючи від мене, що я зможу потрапити сюди, до його кабінету.

З якимось дивним почуттям незворотності надягаю цінні брязкальця назад на свої зап'ястя, прикривши манжетами сорочки. Все. Час.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
Відгуки про книгу Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: