Йдемо зі мною, Василино - Ольга Островська

Представивши товар потенційним покупцям, Кайтан повів мене до зали. І в міру нашого просування я, як не дивно, почала потроху заспокоюватись. Ну дивляться. Ну роздягають очима. Ну хочуть купити. Але ж купить хтось один, а мені поки потрібно уявити себе єдиною дівчиною на закритій ВІП вечірці. Моторошно, але не смертельно. І зніяковіло посміхатися, щоб не злити Кайтана зайвий раз. І справити на цих самців потрібне враження.

І виходило ж деякий час. Куарди підходили. Говорили мені компліменти, норовили доторкнутися, пожирали голодними поглядами, змушуючи червоніти своєю відвертою хіттю, поглинаючи мої сили й пригнічуючи своєю власною енергетикою настільки, що хотілося вже скиглити, хапатися за голову, в якій наче в дзвони хтось бив, і бігти якомога далі. Та хто б мені дозволив?

Лише один із них повівся трохи інакше. Величезний такий. Я на той момент відчувала себе вже так, ніби мій мозок з черепної коробки вийняли, у м'ясорубці перекрутили й засунули назад у вигляді фаршу. І коли переді мною раптово виросла висока міцна постать нового куарда, не стримала зляканого зітхання та мимовільного кроку назад. На плечі тут же клешнею зімкнулися пальці Кайтана, нагадуючи про те, як я повинна поводитися.

– Дозволиш, маленька? − звернувся до мене цей незнайомий громило, здивувавши вже тим, що заморочився спитати. До цього моя думка тут нікого не цікавила.

Я здивовано здійняла на нього погляд і на мить забулася, загубившись у синьо-сірій глибині чужих очей, ледве дихаючи від відчуття чужої сили, що вмить оточила мене м'яким коконом. Неосяжної сили. Потужної. Страхітливої.

– Що? − видихнула розгублено.

− Дай мені свою руку, Василино, − підбадьорливо посміхнувшись, впевнено зажадав незнайомець.

І я ж дала. Навіть не тому, що не мала вибору. Щось дивне зі мною створив цей спокійний, проникливий до мурашок і наповнений низькими оксамитовими модуляціями голос, тому моя долоня якось сама собою раптом опинилась у величезній чоловічій. А моїх змучених нервів раптом ніжно і якось дуже м'яко торкнулася чужа енергія… його енергія… я це справді відчула. І завмерла, затамувавши подих, не знаючи, що робити, продовжуючи витріщатися на куарда, що тепер зовсім близько височів наді мною.

На мить мені стало цікаво, як він виглядає без маски, що повністю закрила верхню частину обличчя, і без головного убору, схожого на тюрбан, що повністю приховав волосся. Довелося навіть подумки осмикнути себе, нагадавши, що всі, хто тут є, прийшли на рабський аукціон. І всі вони работоргівці. І цей теж.

− Сай... вибачте не можу впізнати вас в масці, − відразу вліз у наше надто дивне спілкування Кайтан. − Поки моя супутниця не знайшла сьогодні... іншого супутника, нікому не дозволено давати їй свою енергію. Відпустіть її руку.

− Сай Кайтан, − холодно викарбував незнайомець, змірявши мерзенного гада важким поглядом. − Ще трохи й дівчинка знепритомніє від енергетичного виснаження.

– Вона фуента і здатна брати енергію… – спалахнув тут же гадський мудак за моєю спиною.

− Фуента здатна як брати енергію, так і відштовхувати її, якщо їй погано... або страшно. А цій крихітці саме погано і дуже страшно тут бути.

Повідомляючи все це, незнайомець навіть не подумав відпускати мою долоню, ніжно погладжуючи зап'ястя і буквально підживлюючи своїм теплом і таким несподіваним співчуттям.

− Її майбутньому пов'язаному може не сподобатися, що Василина так близько контактувала з енергією іншого чоловіка, − крізь зуби процідив Кайтан, проте далі наполягати на тому, щоб незнайомець припинив свої дії, не став.

− Її майбутньому пов'язаному дуже не сподобається, якщо дівчина постраждає через чиюсь жадібність, − з явною загрозою відрізав незнайомець, викликаючи в мене гостре відчуття, що говорить він про себе самого.

А після цього, несподівано підніс до губ мою долоню, обдавши шкіру гарячим диханням і збентеживши душу ніжним поглядом.

− Скоро все закінчиться, хоробра крихітко, − тихо промовив він, дивлячись мені в очі.

І неквапливо пішов до високого брюнета біля одного зі столиків, що весь той час дивився на мене з відвертим інтересом. І стільки впевненої сили було в кожному кроці незнайомця, який так несподівано збентежив мене, що я ще кілька секунд дивилася йому вслід, розмірковуючи, які шанси, що купить мене саме він. І чи потрібно мені, щоби це був саме він? З одного боку, начебто готовий берегти куплену батарейку, а з іншого... немає у мене впевненості, що я зможу його обіграти.

− Твоя покірність похвальна, Васю, − процідив Кайтан, пронизуючи спину незнайомця примруженим підозрілим поглядом. − Зараз я підведу тебе до його величності. І ти поводитимешся так само слухняно і чемно, як із цим... гостем. І не відштовхуватимеш енергію, якщо маліксар забажає її тобі дати для перевірки. Його величність точно не потерпить, що хтось зміг досягти від тебе більшої взаємодії енергій, ніж він сам.

А від мене що, чогось досягли? Ось цей ось громило, виявивши настільки несподіване для мене співчуття і, виходить що, піджививши?

− Ходімо, − непомітно підштовхує мене Кайтан, і я мимоволі спрямовую свій погляд туди, куди старанно уникала дивитися весь цей час.

У протилежній від парадного входу частині зали височить справжнісінька сцена. Висока і для мене відверто страшна. Адже саме на ній мені незабаром доведеться бути проданою. А перед сценою півколом розташовані столики з диванчиками. За центральним, і найближчим, спиною до зали сидить ще один куард.

За спинкою диванчика мені видно тільки його темноволосу потилицю, але чим ближче ми підходимо, тим сильніше я відчуваю потужну силу, що оточує незнайомця. Але якщо той, у тюрбані, на мить викликав у мені ірраціональне та нелогічне в даному суспільстві бажання шукати у нього захисту, то від цього ось... маліксара хочеться негайно і стрімголов тікати.

− Моя повага, − схиляється в улесливому поклоні Кайтан, як тільки ми опиняємося перед моторошним куардом. Ще й мені на спину тисне, гад такий.