Занадто багато в мені - Дарина Міс

— Я хотіла розвіятись та відпочити, — відповідаю, а у відповідь автомобіль раптом з’їжджає з дороги на узбіччя. 

— Боюсь запитати від чого ж ти так втомилась? Сидіти вдома і ні чорта не робити? — цідить свої тупі питання, на що я, м’яко кажучи, шокована повертаю голову в його бік. 

— Вибач, але для того аби втомитись не завжди треба фізично працювати, — обурююсь у відповідь, на що чоловік дико сміється. — Ти не знаєш, як я живу, — шепочу майже нечутно, бо голос ледь виривається з горла. — Ти не розумієш…

В його очах на мить промайнула якась тінь, але він мовчить. Лише руки міцно стискають кермо, так сильно, що пальці стають білими. Відчуваю, як машина різко зривається з місця. Сльози зрадницьки течуть по моїх щоках, одна за одною, але я мовчу. Бо це моя битва. Битва за нього. І я ще не готова її програти.

— Тобі немає від чого відпочивати, Соню, — його голос ріже мене, як лезо. — Ти живеш на всьому готовому. Вчитись хочеш — будь ласка. Не хочеш — батько все вирішить. Твоє життя — це ілюзія. У тебе немає турбот. Зате їх вистачає у мене, бо всі твої дурощі завжди стають моїми проблемами. Що це, як не безвідповідальність?

Кожне його слово боляче б’є по моєму серцю. Гнів, роздратування, розчарування – усе це чути в його голосі. І кожна нота звучить, як вирок. Я відчуваю, як очі заливає сльозами, і радію, що в салоні не горить світло. Якби він побачив мене зараз – це було б остаточним ударом по моїй гордості.

— Он як ти думаєш, — коротко підсумовую, намагаючись стримати тремтіння в голосі. Повертаюся корпусом до вікна, ховаючи обличчя. 

— О, ти навіть не уявляєш про що я думаю, — Марк навіть не намагається завершити цю розмову, продовжуючи мене топтати. — Я тільки-но приїхав, як вже бігаю за тобою. Ти кричиш, що доросла, але я чомусь цього не бачу.

Хочеться вийти прямо зараз!

— Досить, — прошу, бо ще трохи й точно щось станеться.

— Подорослішай, Соню, інакше я не знаю що з тобою робити, — кидає наостанок.

— Хочу спати. Відвези мене додому.

— Як пані забажає, — саркастично промовляє він, і я ледве стримуюся, щоб не вибухнути. У вухах дзвенить його голос, а на моєму обличчі розпливається сумна, безрадісна посмішка.

Так, моє життя дійсно ідеальне. У мене є все. Стільки грошей, що я можу купити той чортів клуб, у якому сьогодні напилася. Можу купити будь-кого в цьому місті. Я живу в будинку, який дядько сам спроєктував – величезному, красивому, зі смаком. У ньому завжди чисто, завжди смачно пахне. Тітка Ліда готує такі божественні страви, що я мимоволі уявляю: а раптом саме так готувала б мама?

І все ж, я маю все… окрім найважливішого.

Я не маю сім’ї.

Так, це ж саме те, про що мріє кожна дитина, чи не так? Гроші, комфорт, свобода. Але ніхто не мріє про самотність. Ніхто не мріє про те, щоб почуватися зайвою у власному житті.

Я сиджу, дивлюся у темряву за вікном і кусаю губу, щоб не заплакати голосніше. Але біль, що розриває груди, вже не сховати. Бо я знаю, що ніякі слова, ніякі дії не змінять його ставлення до мене. Для нього я залишуся просто тягарем. Маленькою дівчинкою, яка вічно створює проблеми. І ця думка болить сильніше за будь-які його слова.

Марк надалі мовчить. Але його мовчання кричить гучніше за всі сварки, які могли б відбутися. І це мовчання остаточно розбиває мене.