Аурельська Академія. Таємниця Чорного Гримуару - Мілена Фокс

Рейгар

Повільно приходив до тями. В голові панував туман, ніби спогади не могли скластися до купи. Я пам’ятав, що ми боролися проти Моргана Кристофа, темного мага, який проводив ритуали. Але скільки б я не намагався згадати, як саме я його знайшов, все вислизало. Від цих спроб голова розболілася ще більше.

Поруч виник цілитель. Він дав мені якісь зміцнювальні настоянки, розпитував, як я себе почуваю, намагаючись визначити вплив темної магії. Я відповів, що відчуваю себе нормально, ніяких особливих змін в собі не бачу. Він лише кивнув і пообіцяв, що прийдуть ще для діагностики. Після цього мене знову занурили в цілющий сон.

Вдалині чув приємний жіночий голос, і він змушував серце у грудях тріпотіти, дивна реакція, думав я, знаходячись у напівсні. Повільно пробирався крізь туман у голові, щоб прокинутися, відчув поцілунок і розплющив очі.

Біля мене сиділа адептка. Я пам'ятав її — здібна, але чому вона тут? Вона помітила, що я прокинувся, і раптово кинулася обіймати мене, обсипаючи обличчя поцілунками.

— Рейгаре, нарешті, — прошепотіла вона крізь сльози.

Я злегка кахикнув, відсуваючись від неї, і, обережно відштовхнувши її руки, сказав:

— Що ви робите, адептко Геллант? Я не дозволяв себе цілувати й обіймати.

Її очі розширилися від подиву, і вона подивилася на мене так, наче не розуміла, що я сказав.

— Рейгаре… — хрипло вимовила вона, піднявши на мене неймовірні зелені очі, сповнені сліз. — Я твоя істара…

Це неможливо.

— Ні, — відрізав я, намагаючись зберігати спокій. — У мене немає істари.

Вона повільно сповзла з ліжка, оголивши лікоть лівої руки. Її рука тремтіла, а з вій зірвалася сльозинка, викликаючи в мені дивний біль у грудях. Що за чортівня коїться?

— Твоя мітка, — тихо сказала вона, простягаючи мені руку.

Сів на ліжко, роздивляючись мітку і не міг повірити. Справді моя, проявлена повністю. Отже, виходить, що вона не просто моя істара, а наречена…Моя істинна пара. Але як? Чому я нічого не пам’ятаю?

— Розкажи… Як це сталося? — я намагався говорити спокійно, хоча в голові крутилася купа питань.

Айрелла почала розповідати нашу історію — від початку навчального року, про те, як ми зустрілися, як пізнавали одне одного. Я слухав, але не міг згадати нічого, що стосувалося її. Мої спогади були цілі, я пам'ятав усі події — кураторство, передачу повноважень в Раді Драконів, Моргана, бійки, кожну дрібницю, але її… Її наче стерли з моєї пам'яті.

— І… ми… у нас щось було? Щось більше, за поцілунки? — обережно запитав я, боячись відповіді.

— Так, — промовила вона тихо, змахнувши сльозу.

Я бачив її біль, і він пронизував мене наскрізь. Мені було нестерпно бачити, як вона плаче, хотілося згребти її в обійми і втішати поцілунками, але я нічого не пам'ятав. Нічого. Крім того, я не міг докричатися до мого внутрішнього дракона. Він наче спав. І це мене непокоїло.

Айрелла ще трохи посиділа біля мене, мовчки дивлячись на підлогу, а потім підвелася.

— Ну, піду тоді… Відпочивай…те, — невпевнено промовила дівчина.

Оце «відпочивайте» боляче різонуло слух.

— Айрі, — гукнув її, — вибач, що не памʼятаю та роблю тобі боляче, я знайду спосіб згадати.

Айрелла сумно усміхнулася та кивнула, покидаючи палату.

Коли вона пішла, я залишився сидіти на ліжку, намагаючись розібратися в ситуації. Але чим більше думав, тим сильніше боліла голова. Все було марно. Я просто не міг згадати. Зрештою, я ліг на подушку, сподіваючись, що хоч завтра мої спогади повернуться…

Ранок не приніс нічого нового, ніяких спогадів. Я дивився на білу стелю, намагався догукатися Рея, який міцно спав і зберігав тишу. Мене це злило та непокоїло водночас, що за гидоту кинула в мене Ліора, що я не міг догукатися дракона та забув про свою істару.

З думок мене вивів тихий стукіт, двері прочинилися і я побачив Іріана.

— Привіт, друже. Ну як ти тут? — запитав Іріан і присів на стілець. — Я думав, що ти вже з самого ранку в обіймах своєї істари, — усміхнувся ректор і глянув на мене.

Проте мені було не до веселощів. Я провів рукою по обличчю, зітхнувши. Усі ці події залишили мене виснаженим — і фізично, і емоційно.

— Я не памʼятаю Айрелли, Іріане, — тихо промовив я.

Очі Іріана розширилися від подиву, він навіть на мить завмер, немов не міг повірити почутому.

— Як це — не пам'ятаєш Айрелли? — його голос був сповнений подиву, — вона ж твоя істара, ви проходили церемонію в День Рівноваги, отримали благословення Каліона… Ти мене розігруєш?

— Якби ж то… — похитав головою, відчуваючи, як тривога знову підкрадається.

— Я пам’ятаю всі події — як викладав, як ми боролися, як шукали того, хто викрадав адептів. Але її, Іріане... Її немає в моїй пам'яті. Кожен момент, пов’язаний з Айреллою, наче стертий.

— Але ж… завдяки їй ми і опинилися у тому підземеллі. Ти якось відчув, що Айрелла в небезпеці та перенісся до мене, вимагаючи, щоб я підіймав всіх по тривозі. Якимось чином ти привів нас туди…

Я цього не памʼятав, але помітив вчора в Айрелли перстень, який здавався мені знайомим.

Іріан важко зітхнув.

— Це справді дивно. Але є ще одна річ. — Він нахмурився. — Ми знайшли зниклих адептів у підземеллі, кілька з них були повністю магічно спустошені. Та найбільша загадка — це Ліора. Вона кинула в тебе закляття, але я так і не зрозумів, для чого. Її роль у цьому теж незрозуміла.

Я зітхнув і відкинувся на подушку. Треба допитати Моргана, Ліору та зʼясувати, чи є ще хтось причетний до цього. Але зараз я хотів поговорити з Айреллою.

— Іріане, поклич до мене Айреллу, будь ласка, і залиш нас на одинці.

Іріан кивнув і вийшов за двері, а я прикрив очі в очікуванні. У двері тихеньку постукали і почулося тихе:

— Можна?

— Так, заходь. Привіт Айрі.

— Привіт, — промовила дівчина. Її очі одразу ж зустрілися з моїми, і в них палала надія. Вона дивилася на мене, мовчазно запитуючи: «Ти щось згадав?». Але я лише заперечно похитав головою.