Втікачка з Сутінкового світу-4 - Марина Сніжна

– Гілера теж не в захваті від розваг свого хлопчика, – всміхнувся Асдус. – Але він став зовсім некерованим. Про це я дізнався вже з її листа. Вона дуже благала якось на нього вплинути. Сама і раніше не могла йому відмовити, а тепер і поготів. Боїться, що якщо надто натисне, він наробить ще більших дурниць. Гілера пропонувала ходити туди з ним, щоб підстрахувати. Але він і від цього відмовився, уявляєш?

– Він що самогубець?! – пробурмотіла я.

– Скоріше, сп’янілий від тієї сили, що в ньому відкрилася. Гілера і про це писала. Ніколи такого не було, щоб новообернений вампір перевищував за силою кількасотлітніх. А ось Енній саме такий. І далі його сила тільки зростатиме. Так що в його інтересах отямитися і поводитися обачніше, щоб вампірські клани дійсно не порахували його загрозою, – Асдус тепер здавався серйозним і задумливим. Колишній жартівливий тон зник без сліду.

– А демони? Вони як це все сприймають? – запитала я обережно.

– Наш батько не дозволить нікому з демонів і пальцем його зачепити. Тож з цього приводу хвилюватися не варто. Але від вампірів можна чекати будь-чого.

– Сподіватимемося, що він змириться зі своїм становищем і не лізтиме на рожен, – спробувала я його втішити, хоча у моєму голосі не прозвучало особливої ​​впевненості.

Судячи зі скептичного погляду рудого, він теж це відчув. А його наступні слова взагалі змусили завмерти.

– Гадаю, якби ти залишилася з ним, то змогла б якось вплинути. Це після того, як ти пішла, Енній наче сказився.

– Ти знаєш, що це неможливо. Наші з ним стосунки залишилися у минулому, – холодно сказала я.

– Та ще й на обрії з’явився симпатичний винищувач нечисті, – хмикнув Асдус, знову змінюючи тон і залишаючи делікатну тему.

– Діор тут взагалі ні до чого, – похмуро помітила я.

– Ага, звісно, – широко посміхнувся Асдус.

– Ти сьогодні зовсім нестерпний! Так що я теж іду спати, – я гордо відвернулася і почала влаштовуватися зручніше.

– Які у нас тут усі нервові! – беззлобно відгукнувся рудий і теж став вкладатися.

Я ж думала про те, як би склалося моє життя, якби не дізналася про те злощасне парі. І що як Енній насправді більше і не думав про той спір? Чи змогла б я бути з ним щасливою? Одразу ж гірко посміхнулася. Навряд чи. Тепер я краще розумію демоніта. Те, що ним керує. Чим більше б мені відкривалося, тим сильніше я б розчаровувалася в ньому. Не рятувало б навіть моє палке захоплення його красою. Крім краси в ньому немає тих якостей, що змусили б мене покохати по-справжньому. За іронією долі, всі ці якості є в тому, з ким наші шляхи вже незабаром можуть назавжди розійтися. Як я зможу це пережити? Ніколи не бачити Діора?!

Уїдливо нагадала самій собі, що для початку і справді треба буде це пережити. У тому сенсі, щоб взагалі залишитися живою, якщо наш задум виявиться невдалим. Але хай там як, я не шкодувала, що доля дала мені такий шанс. А ще не шкодувала про те, що зустріла Діора. Він розбудив у мені щось таке, про що я в собі навіть не підозрювала. І моє почуття до нього не було наївним і поверховим, як з Еннієм. Навпаки, ті грані, якими воно поступово відкривалося, вражали своєю глибиною.